фільм наївний і простий до смішного; нашвидкуруч склеєний, без особливих режисерських шукань; сценарій легковажний; усі персонажі нагадують опереткових героїв. Такими ж були відгуки на картину «Ати-бати, йшли солдати» (1976 p., Державна премія УРСР). Так, критик Р. Корогородський безапеляційно заявляв: «Зокрема, вважаю прямолінійним монтаж, де кров загиблих воїнів перетворюється на гвоздики. Асоціативність тут оголювалася до простого дидактичного висновку. Образи сучасників, за винятком Ганни, виявилися малоцікавими, просто статичним антуражем. Невиправдано ускладненою була і композиція твору». Але фільм викликав у глядачів почуття глибокого потрясіння, і навіть смішні епізоди викликали рясні сльози співпереживання. Кожен герой укарбувався в пам'яті назавжди.
Мало кому відомо, що «циганочку з виходом» єфрейтор Святкін (Биков) виконував, уставши з лікарняного ліжка після другого інфаркту (перший з ним трапився у боротьбі за свого «Зайчика»). Монтажер фільму Голдабенко згадувала: «Він був людиною незвичайною, заперечувати ніхто не стане. Його любили люди, захоплювалися ним. Але чому ми не врятували його? Знали ж, що трагедію людина носить у серці… Тоді, 1976 року, коли, до речі, він написав відомий “Заповіт”, у нього були складні стосунки із сином, зі студією, з Держкіно УРСР… Але душу він нікому не відкривав! Переживав усе в собі».
Леонід Федорович дуже любив свою родину, але там цього не цінували. Дружина-інвалід Тамара Костянтинівна, що не відбулась як акторка театру, страждала на повільноперебіжну шизофренію, яку успадкував син. Лесь завдавав батькові багато неприємностей. Його доводилося постійно «викуповувати» з кримінальних справ. Е. Косничук, редактор фільму «У бій ідуть лише “старики”», розповідає, що, «працюючи на кіностудії, Лесь обкрадав іноземців. Одного разу пограбував ювелірний магазин і розгромив кілька наметів. Рятуючи сина від суду, всі гроші, отримані за “Стариків”, Биков віддав лікарям, аби ті заховали Леся в Павловську психіатричну лікарню». Друзі Бикова дивувались атмосфері, що панувала в їхньому будинку: «старі обідрані меблі, на кухні гора немитого посуду, скрізь бруд, на підвіконнях величезний шар пилу. Льоня міг з'їсти за день одну цукерку і випити три кухлі чаю». Поведінка сина, вступаючи в контраст із кристальною чесністю Леоніда Федоровича, майже донкіхотською боротьбою з несправедливістю і неправдою, яку вів усе своє життя, виснажувала душевні та фізичні сили батька.
Можливо, саме тому свій останній фільм «Прибулець» Биков хотів присвятити темі боротьби за людську гідність, проти лицемірства, байдужості. Він мріяв зіграти дві ролі: колгоспника-землянина Тишкіна і прибульця з Рюма. Цю ж думку підтримує і Голдабенко: «Биков для мене – прибулець з іншої планети. Недарма він так хотів зняти фільм про прибульця з планети Рюм. Не випадково акторські проби до фільму “Прибулець” – це вже міні-фільм, у якому весь Биков, його задум, його людська суть. Але чому доля зупинила на цьому шляху? Можливо, ще не час було розкрити
