кращий форвард київського «Динамо»; кращий футболіст Європи (1975р.). Бронзовий призер XX і XXI Олімпійських ігор (1972, 1976р.). Володар Кубка кубків (1975, 1986р.) і Суперкубка Європи (1986р.). Член символічного «Клубу Г. Федотова» (317 голів). Автор книг «Футбол на все життя», «Гол, який я не забив», «Право на гол», «Екзаменує футбол», «Життя без чернеток». Нагороджений орденом «За заслуги» III ступеня, православним орденом Преподобного Нестора Літописця. Член Комітету з питань молодіжної політики, фізичної культури, спорту і туризму Верховної Ради України. Тренер національної збірної України з футболу (із 2003р.).
Мало знайдеться у світі людей, здатних привабити до телевізійного екрана і жінок, і чоловіків і не викликати при цьому незгоди між сторонами. Олег Блохін – зірка київського «Динамо» 1970—1980-х pp. – один із таких чародійників. Для слабкої статі він був просто чарівною і сильною людиною, для сильної – майже єдиною надією почути від спортивного коментатора заповітне слово «Гол!!!». А сам Олег Володимирович говорить про багато років напруженої праці, поразок і перемог: «Футбол – мої радість і горе. Футбол – моє життя, у якому я обстоюю своє право на гол. І щоразу жену від себе думку, що з цим рано чи пізно треба попрощатися…» Легендарний форвард не розлучається з футболом уже понад 40 років.
У родині Блохіних ніколи не говорили: «Не бігай, не стрибай, сиди тихо», – навпаки, заохочували до руху обох синів, старшого Миколу і молодшого, народженого 5 листопада 1952 p., Олега. Це не дивно, адже їхня мама Катерина Захарівна була багаторазовою чемпіонкою УРСР зі спринту, 68 разів била рекорди України, а батько Володимир Іванович, хоч і не досяг небувалих висот, але теж був прекрасним легкоатлетом і серйозно захоплювався футболом. І час був такий, що м'яч ганяли всі хлопчаки, мріючи коли-небудь зрівнятися славою з відомими майстрами. Олег теж ріс таким, і батьки зуміли вловити в ньому, як раніше в старшому Миколі (хімік за покликанням, він у студентські роки отримав розряд з легкої атлетики), спортивний характер. Мати за руку привела хлопчика до футбольної секції при факультеті фізичного виховання, і він цілих два тижні ходив на справжні тренування, поки тренер кудись не зник. Щоби блиск захоплення в очах Олега не згас, Володимир Іванович сам почав спускати з сина сім потів на обов'язкових ранкових розминках – готував до вступу до школи «Юного динамівця».
15 вересня 1962 р. Олег Блохін, склавши вступний іспит – технічні прийоми і гру в міні-футбол, – заповнив облікову картку і став офіційним членом товариства «Динамо». Треба сказати, що на іспиті він нічим особливо не вирізнився. Невисокий для свого віку, сором'язливий, кволий хлопчик потрапив у команду А. Леонідова лише завдяки надзвичайній швидкості реакції. Його довго прозивали «татковим синком» і «боягузом» – за те, що його батько був особисто знайомий із тренером, а хлопчик не втручався в бійку із сильнішими хлопцями. Олег не звертав на задерик уваги і тільки й знав, що тренуватися. Леонідов постійно чув його прохання: «Дозвольте залишитися попрацювати біля стіночки над технікою». Він міг подовгу відпрацьовувати удари, жонглювати м'ячем,
