у редакції кадетської газети «Новь». Свою діяльність у Державній раді відновив 1915 p., і останнім його актом стала телеграма царю в Ставку з пропозицією зректися престолу. Вернадський також очолював учений комітет при Міністерстві землеробства, Комісію з підготовки реформи вищої школи, а восени 1917 р. ввійшов до складу Тимчасового уряду як товариш міністра народної освіти, яким був його друг С. Ф. Ольденбург. На цій посаді він порушував питання про створення Академій наук Грузії, України і Сибіру.
Жовтневу революцію Володимир Іванович рішуче не сприйняв, оскільки вважав, що «соціалізм неминуче є ворогом свободи, культури, духу, науки», і «завжди боявся, що соціалізм дасть дисципліну казарми». Після приходу до влади більшовиків залишатися в Петрограді стало небезпечно, і Академія наук задовольнила його прохання про відрядження в південні райони країни через стан здоров'я (туберкульоз). Вернадський переїхав в Україну для продовження роботи з живою речовиною.
У травні 1918 р. при гетьмані П. Скоропадському він почав роботу з організації Всеукраїнської академії наук. Незважаючи на думку М. Грушевського і деяких його колег, що академія, яка створюється росіянами, не забезпечить суто національного українського характеру її діяльності, Вернадський 27 листопада 1919 р. провів перші загальні збори академіків. На його бік стали такі видатні вчені, як С. Тимошенко, А. Кримський, М. Петров, Д. Баталій, М. Кащенко, і Вернадський був одностайно обраний президентом Академії. Він був упевнений, що «справа зростання української культури є не тільки справою українців, але й росіян, що історичним фактом є спільне співжиття й участь українців у створенні російської культури за останні два сторіччя… І я так вірю в майбутнє української культури й української мови!.. З плином часу в цих рамках, не ворожих російській культурі, українська мова й українська культура зростуть…». У той же час Вернадський не вірив у те, що незалежність українському народу можуть принести німецькі, австрійські чи інші іноземні багнети: «Враження від української влади знову ті ж самі – безсилля і бездарність… Вони відіграють сумну роль маріонеток, які привели у свою країну іноземців-поневолювачів».
Займався Володимир Іванович і формуванням академічної бібліотеки (нині – Центральна наукова бібліотека ім. В. Вернадського HAH України), намагаючись у хаосі, що почався, і калейдоскопічній зміні влади врятувати коштовні колекції книг і рукописів. І навіть після переходу влади до більшовиків у лютому 1919 р. він намагався налагодити роботу Академії. Наприкінці серпня Київ зайняли війська генерала Денікіна, який і чути нічого не хотів про щось українське, і Академія була закрита. Але коли до міста підійшла Червона Армія, Вернадський виїхав до Ростова, а потім перебрався в Крим. Він був запрошений на посаду професора мінералогії Таврійського університету в Сімферополі, де читав курс геохімії, а у вересні 1920 р. став його ректором. Вернадський зустрічався з П. Врангелем і просив його про сприяння
