ім. Короленка. Мати акторки, Олена Олександрівна, москвичка з «дворян давнього роду», яка була вихована в суворості й отримала гарну освіту, вела гуртки художньої самодіяльності. Вона рано вийшла заміж і народила дочку в 17 років. Захоплений батько хотів назвати дочку Люсі, але зареєстрували її Людмилою, а вдома звали Люсею. Батько з перших років життя пророкував своїй улюблениці акторську кар'єру, захоплюючись її дитячими талантами.
«Не пам'ятаю сумних людей, сумних облич до війни… Начебто до війни всі були молоді. Молодий батько, молода мама, молоді всі. І я сама – щаслива, радісна і, як мене запевнив тато, зовсім виняткова», – так писала потім акторка у своїй книзі «Моє доросле дитинство».
1941 р. батько добровольцем пішов на фронт, пройшов усю війну з концертною бригадою. Шестирічна Люся залишилася з мамою в окупованому Харкові. Веселе безтурботне життя скінчилося. Довгі тоскні черги за водою до ополонки, холод промерзлої квартири, шибениці в центрі базару, жахливі вівчарки і патрулі, страх, що мама не повернеться додому. «Я все всотувала і нічого не забула. Я навіть розучилася плакати. На це не було сил. Тоді я росла і дорослішала не щодня, а щогодини». Голодна, вона крала із хлопчаками на базарі, торгувала поруч з мамою тютюном, бігала з каструлькою за супом у німецькі ремонтні майстерні й чекала тата.
Після звільнення міста Людмила пішла до школи, в якій не було ні парт, ні підручників, ні зошитів. Восени 1944 р. склала іспити до музичної школи ім. Бетховена в «клас охорони дитячого голосу». На прослуховуванні вона виконувала «пісню з жестикуляцією» «Про Вітю Черевичкіна». Педагоги ридали від сміху, дивлячись на цю «творчість», а мама згоряла від сорому, почувши на додаток до програми «Зустрілися ми в барі ресторану». Але дівчинку зарахували в «майбутні акторки». У музичній школі говорили, що вона «пече пісні, як млинці», навчаючись усього на ходу, а ще боролися з її шепелявістю і великою кількістю «словесного сміття», що дісталося в спадщину від батька та війни. Але вже тоді Людмила любила тільки співати, «теорію музики відразу ж забула, а до гармонії так і не дійшла».
У задушливому, забитому людьми вагоні маленька Люся дала свій перший концерт на замовлення, за який захоплені попутники «хто скільки може заплатив». Це був її перший заробіток. Усі гроші пішли на оплату музичної школи.
У вересні 1945 р. додому повернувся батько, радісний, шумний, з подарунками. Голодній «доні» він привіз люстерко, велосипед і «доросле» концертне плаття, прикрашене бісером і камінцями. Але незабаром усе це було виміняно на продукти, тому що татова «клюковка», «доня» більше була схожа на «сухар» від довгого недоїдання.
Улітку 1953 p., закінчивши школу, Людмила зібралася вступати до Харківського театрального інституту, але батько наполіг на поїздці в Москву: «Іди, вшквар як слід. І нічого не бійся. Іди і дуй своє. Нехай усі будуть як люди, а ти вертись, як чорт на блюді». І вона, запрограмована татом на успіх (а вже вертітись їй довелося потім чимало), поїхала підкоряти столицю. Гурченко подала документи
