за «Карнавальну ніч» і не приносили ні успіху, ні задоволення.
А от невелику роль Соні Бистрової у фільмі «Балтійське небо», згадавши всі жахи воєнних років, Гурченко зіграла прекрасно й розкрилась як драматична акторка. Вона дуже потребувала справжньої роботи не тільки через матеріальне становище, але й щоб довести всім і собі, що вона не «другий сорт». Діставши пропозиції на чергові проби, вона влетіла в студію – «Малиновий костюм з рудою лисицею, малинова шапочка, чорні ажурні панчохи в трояндах». У такому «відповідно до випадку» вбранні побачив її режисер, який запропонував їй роль у фільмі «Робітниче селище». Через кілька хвилин Людмилу було не впізнати: з верткої шансонетки вона перетворилася на типову робітницю.
Але інерція «Карнавальної ночі» була сильнішою за бажання грати. Незначний успіх не зміг змінити долю акторки в той період. Вона багато працювала над собою, боролася з харківською вимовою, нарощувала в собі «блакитну кров». І весь запас творчої енергії спрямувала на пісню, на естраду. «Ніщо так не загартовує, як естрада. У кіно, у театрі є режисер, є колектив, масовка. На естраді – сама. Сама собі режисер, масовка й актор, який миттєво реагує на відгук зали. Але право на соло треба заслужити. Треба привабити публіку й повести її за собою». Радощі від маленьких перемог на концертах – єдині безцінні хвилини в роки простою в кіно.
Особисте життя Людмили Марківни теж не було вдалим. Від першого шлюбу з режисером Борисом Андронікашвілі (син письменника Б. Пильняка) у неї народилася дочка Маша, яку виховували дід з бабою. Потім розпався її шлюб з Олександром Фадєєвим-молодшим. Нічого гарного не може згадати Гурченко й про спільне життя з Йосипом Кобзоном.
1969 p. їй було присвоєно звання заслуженої артистки РРФСР, і її знову стали запрошувати в кіно («Білий вибух», 1970 р.; «Один із нас», «Дорога на Рюбецаль», 1971 p.; «Тінь», 1972 p.). Переломного 1973 р. у житті Гурченко сталося кілька подій. Помер батько. Пішла з життя людина, яку вона любила і яка благословила її шлях на сцену. «Майже неписьменний, неосвічений за нинішніми мірками», він був головною її опорою. Це його життєлюбство передалось їй, його віра в талант дочки допомогла витримати в роки застою і перейти до «першого розряду». «Я абсолютно вірю, що цієї доброї і скромної людини, мого [четвертого] чоловіка – послав тато», – говорила Людмила Марківна про свого нового чоловіка. Цивільний шлюб із 23-літнім Костянтином Купервейсом, піаністом в естрадному оркестрі і композитором, який подає надії, вірність і самовіддача чоловіка дозволили акторці відчути розуміння і надійний тил протягом довгих 18 років. Але для Людмили Марківни це був стрімкий час творчого злету і повернення на екран як акторки різнопланової і непередбачуваної. Вона стала чітко дослухатися до режисерів, особливо в нетипових для її амплуа ролях. В. Трегубович, ризикуючи своєю і її подальшою кар'єрою, зняв Гурченко в головній ролі у фільмі «Старі стіни». Картина відкрила перед глядачами нові грані її майстерності,
