як радить старійшина, не знаю. Треба подумати. А от сторожу в поле пошлемо негайно! І всіх полян оповістимо про загрозу… Заледве минуло двадцять чи двадцять п'ять літ, як ми звільнилися від гуннів. Боюсь, коли б вони не запрягли нас у ярмо знову. Ми не повинні, згорнувши руки, ждати, поки на нас нападуть! Треба ударити першими!
Чорний Вепр хрипко засміявся.
– Ха-ха, мій брат дуже войовничий!.. А з якими силами йти?.. В уличів, гадаю, воїв було не менше, ніж у нас, бо ж усім відомо, яке то багатолюдне плем'я. А де вони зараз? Розсіялися по степу, мов туман, лягли кістьми, а сам князь Добромир теж збирається до пращурів…
– Що ж ти радиш? Не розумію! – розсердився Радогаст. – То не віриш, що гунни близько, то сумніваєшся, чи варто запрошувати на допомогу сусідів, то не бажаєш посилати сторожу в степ… Що ж, по-твоєму, робити?
…Старий хворий князь, опустивши голову на груди, мовчки сидів у задумі. Його висхлі, безживні руки нерухомо лежали на гострих колінах, що випирали з-під корзна, ніс загострився, очі позападали, як у мерця, і тільки важке, хрипке дихання свідчило, що в цьому немічному тілі ще тліє життя…
– Слати слів до Ернака!
– Що-о?
– Так, слати слів до Ернака! – твердо повторив Чорний Вепр. – І запевнити його, що ми, як і при Аттілі, будемо підкорятися гуннам і справно сплачувати данину!..
– У тебе боги відібрали розум, Вепре! – Радогаст схопився з лави. – У тобі заговорила гуннська кров!.. Тобі хочеться підкорятися Ернакові? Ну, й підкоряйся, будь ласка, але сам! А ми хочемо залишатися вільними людьми!
Чорний Вепр спалахнув, теж схопився на ноги і, мов молодий задерикуватий півень, став насупроти брата. Чорний чуб його настовбурчився, широкі ніздрі роздималися, а в очах заблискотіли злі вогники.
– Так, я гунн! Я внук великого Аттіли! У мені заговорила, як ти кажеш, гуннська кров! – він викидав слова, як каміння з пращі. – Ну то й що?.. Хіба разом з тим я не княжич полянський? Хіба мені серце менше болітиме, коли проллється більше полянської крові, ніж гуннської?.. Мені жалко і тієї й другої… Ось чому я хотів би миром домовитись зі своїм вуйком Ернаком, щоб поляни мирно, спокійно сиділи на своїх місцях!
– І платили данину?
– Краще важка данина, ніж легка смерть!.. Крім того, ніхто зараз не може сказати, якою буде данина… Тож, гадаю, варто переговорити з Ернаком. Може, він зовсім не має наміру нападати на нас, а може, задовольниться нашими запевненнями, що ми, як і при Аттілі, ввійдемо в гуннський союз!
– Нізащо! Тільки не в гуннський союз! Ти не відаєш, що говориш, Вепре! – гнівно вигукнув Радогаст і стиснув перед своїм обличчям кулаки, мов захищаючись від брата.
Сварка, що раптово вибухнула між княжичами, страшенно вразила Тура і його синів. Подив, замішання, біль і гнів поперемінно відбивалися на їхніх обличчях. Ясно, що братів від рішучих дій стримує тільки присутність старого батька. А помре він – між ними відразу розгориться справжня війна. Що тоді буде з полянами?
Сварку припинив князь.
– Годі
