– гнучка й струнка, як молода берізка… Чи й є така серед наших полянок?!»
Тим часом Цвітанка думала майже те ж саме:
«Ось мій рятівник! Якби не він з братами, отець і Боривой досі лежали б мертві на дні цього чужого яру, а мене з мамою гунни тягнули б у страшну осоружну неволю… Який він сильний, мужній і гарний! Який ніжний, ласкавий у нього погляд!.. О безсмертні боги, покарайте мене за те, що я, замість того щоб думати про умираючого отця, загиблих у бою братів і родовичів, про нещасну матір, думаю зараз про цього чужого красеня воя!»
Вони не перекинулися між собою жодним словом, та німа мова поглядів сказала їм більше, ніж усі слова на світі. Вони обоє зрозуміли, що відтепер не буде для них спокою, не буде щастя-радості, якщо не матимуть змоги заглядати одне одному в вічі, голубити одне одного ласкавим закоханим поглядом. Почервонівши, Цвітанка відвела погляд убік.
А Кий сказав:
– Не будемо баритися – треба якнайшвидше добратися до нас, на Рось… Там волхви замовлять пораненому кров, покладуть на рани свою чудодійну мазь, перев'яжуть – і, може, боги допоможуть князеві одужати… Не остання також річ – попередити наші полянські роди про небезпеку. Якщо гунни подужали уличів, то захотять напасти і на інші племена. Забереться вовк у кошару – всіх ягнят виносить! – і звернувся до братів: – Допоможіть, братове, підняти князя!
Вони знесли Добромира вниз, і поки молодші брати влаштовували його в цупкій, міцно прив'язаній поміж сідел попоні, Кий підійшов до полоненого гунна – розв'язав йому ноги.
Той спідлоба глипнув на юнака чорними, як вуглини, очима, поволі підвівся.
– Як тебе звати? – спитав Кий.
Гунн мовчав.
Кий ткнув себе в груди пальцем:
– Я Кий… Кий… А ти?
Гунн, здається, зрозумів, чого хоче від нього цей рудоволосий велетень-слов'янин, і коротко крякнув, ніби ворон:
– Крек.
– Крек?.. От і добре, що ти почав розуміти мене, – сказав Кий зраділо. – Тоді, може, відповіси, що задумав каган Ернак? Поверне він назад, у свої становища, чи має намір напасти й ще на кого-небудь?
Крек насупився і мовчав. Його темне, густо подзьобане віспинами обличчя було незворушне і непроникне, мов кам'яна баба на степовій могилі.
– Скільки у Ернака війська? Він прийшов сюди сам чи разом з іншими гуннськими племенами?
Підійшли Щек і Хорив, стали прислухатися.
Крек безтямно дивився на молодого полянського воя, і в його вузьких чорних очах зачаїлася тривога, яку він даремно намагався приховати.
Щек схопив його за груди – затряс.
– Та відповідай же, степовий беркуте, коли тебе питають!
Той щось буркнув по-гуннськи і знов замовк.
– Не розуміє по-нашому, – сказав Кий.
– То чого з ним морочитися! Прикінчити – і все! – Щек рішуче рубонув рукою.
Та
