був моряком, а був євреєм, а третій був рудим, ірландської крові. Так їх всі й розрізняли. Отже, прийшли ось ці дяді, заглянули до колиски, де малий Віталік пускав слину, похитали головами, почухали маківки і підморгнули батькові, мовляв, пішли вийдемо, поговоримо.
– Пішли, – погодився батько, дядя Жора.
Вони вийшли у затемнений прохолодний коридор.
– Слухай, Жоро, – почав Гєна, який був капітаном далекого плавання, – він же в тебе дебіл.
– Сам ти дебіл, – образився папа Жора.
– Нє, ти як знаєш, а я кажу, що він у тебе дебіл. Це одразу видно. Бачив, які в нього довгі ноги, які пальці на ногах, які руки? А голова? Якби я не знав, то точно подумав би, що це – жаба.
– Можливо, він і схожий на жабу, але не дебіл. Це – мій син.
Інші Гєни стояли за спиною Гєни-капітана і мовчки хитали головою, погоджуючись зі своїм братом.
– Втопи його, – прохрипів рудий ірландець.
– Ти що, хворий? – занервував батько Віталіка.
– Ну, – почесав вогнисту бороду Гєна, – давай я втоплю…
Батько Віталіка занервував ще більше.
2
Віталік марнів. Його лице набуло блідого зеленавого відтінку, так що схожість із жабою стала просто-таки вражаючою. Мама Віталіка, Надія Олександрівна, з самого ранку до пізньої ніченьки сиділа за швейною машинкою. Очі злипалися, а руки терпли настільки, що, здавалося, от-от відсохнуть. Іноді вона відволікалася від машинки, підходила до колиски і цілувала Віталіка у завше гарячого лоба, промовляючи:
– Жабенятко моє…
Віталік слинився і посміхався. Тоді він ще не усвідомлював цього життя і посміхався виключно через відсутність будь-яких уявлень про цей жорстокий світ. А світ був дійсно жорстокий. Це він відчує пізніше…
Однієї зимової ночі, коли тато, Георгій Владиславович, прийшов з чергового виклику – працював він телемайстром, – а мама застрочувала останній шов на замовленій ще того понеділка курточці, Віталіка почало рвати.
– Віталік, що з тобою? – кинувся Георгій Владиславович до колиски.
Віталік не відповів. Його обличчя кривилося у страждальницькій гримасі.
– Надю, що з нашим сином? – звернувся батько до дружини.
Дружина молилася, її чорні круглі очі світилися яскравими вогниками у тьмяному світлі каганця…
Викликали «швидку». Лікар довго вовтузився біля малого, щось вимірював, ляпав малого по спині, кудись телефонував, супроводжуючи все професійною лайкою. Далі пішов до ванної, вимив руки і прополоскав горло смердючою хлорованою водою.
– Що з ним, що з Вітасиком? – рвала на собі волосся мама.
– Отруєння.
– Чим? Я ж його ще груддю годую.
– Грудним молоком, – спокійно промовив лікар, потер пухкі вуса й попрямував до виходу.
– А нам? Що нам робити?
– Моя порада… – зупинився лікар на східцях.
Надія Олександрівна затамувала подих, аби не прослухати пораду лікаря.
– Втопіть його, – цинічно пролунав сухий голос ескулапа. – Або давайте я втоплю… Діла не буде.
Після довготривалого оціпеніння Віталікова мама напоїла сина марганцівкою, поставила градусник і пішла спати. Георгій же Владиславович запив. Уже пізніше він звинувачував у цьому свого сина, Віталіка.
– Це з твоєї вини я бухаю, – бив він сина. – Це з твоєї вини я невдаха, – летів у Віталіка черговий стілець.
Це був його батько. Він справедливий, а тому Віталік погоджувався з усім, що казав йому його старий, з усіма об'єктивними несправедливостями й неправдами старших, з усіма беззмістовними звинуваченнями й ударами по нирках і голові, зі своїм зеленавим відтінком обличчя, зі своїми смішними пальцями на ногах, з усіма однокласницями, що не втомлювалися потішатися над ним, з учителем хорового співу, який не упускав нагоди назвати його дебілом. Це все потім, а зараз лежав собі Віталік у ліжечку, давився своєю слиною, своїми дитячими хворобами, цим прогірклим несвіжим повітрям, цією чорною зимою, своїми п'ятнадцятьма прожитими місяцями, своїм дитячим болем…
3
– Як його звати? – запитала нянечка Наталія Михайлівна, тупорила й незграбна тітка.
– Кого з них? – перепитала вихователька Лідія Антонівна, суха безпринципна сука.
– Та цього от дебіла, що пузирі ротом пускає.
– Вітя, здається, чи Віталік… Вітя! – загукала вона до Віталіка.
У відповідь
