у будь-якому випадку…
– Сподіваюся… Отже, ви згодні з моєю пропозицією?
Олександр Миколайович спітнів. У своєму задумі стовідсоткової впевненості він не мав (він знав лише те, що Малишева запрошувати він не буде), однак і задню вмикати, виставляти себе боягузом перед Власовою теж не хотілося.
– Згоден, – сказав Культурний, відчуваючи, як піт підступними цівками спускається до його куприка.
– Тоді… Щасти.
Власова підвелася з місця, за нею піднявся Культурний.
– На все добре, – відкланявся Олександр Миколайович.
– Бережіть себе, – з холодним, неначе зимове скло, спокоєм промовила Власова і розчинилася в гірському пейзажі…
– Не жінка – сталь, – промовив Культурний вже в приймальні.
Біля вікна сиділа нетвереза Арина Родіонівна і, не звертаючи уваги на Олександра Миколайовича, тихенько співала:
– Где же кружка, где же кружка бедной юности моей, выпьем с горя, выпьем с горя – сердцу будет веселей…
«Перебріхує поета», – подумав Культурний.
7
Релігійний діяч Леопольд Лємкус був людиною більш ніж загадковою.
Зовні був схожий на Путіна, точніше, не на самого Путіна, а на пана Арнольфіні, зображеного ван Ейком поруч із дружиною. Такі самі тонкі риси обличчя, майже нездорова худорба й сухотна блідість.
Його погляди на релігію за останнє десятиліття змінювались ледь не щороку. Виходячи з того, що церква у містечку була одна і релігійний діяч також був один, мешканцям нічого не залишалось, як наслідувати Лємкусу.
Батьки Лємкуса, латвійські націоналісти, свято вірили, що Латвія в недалекому майбутньому перетвориться на справжню європейську державу, і, маючи змогу стати емігрантами і перебратись до Сполучених Штатів – ще наприкінці сімдесятих, вони, проте, зволіли залишитися у Ризі й виховати з сина справжнього патріота та національно свідомого громадянина Латвії. Так, у принципі, й було. До вісімдесят дев'ятого року Леопольд мешкав у Ризі, ненавидів совєтів і працював наглядачем ризького слідчого ізолятора, але Лємкус був людиною тонких душевних настроїв і високих матерій, писав римовані словосполучення, називаючи це поезією, ходив у кіно тверезий, а виходив п'яний і заплаканий, нервував кожного разу, коли повз нього проходила невродлива жінка – він взагалі любив лише невродливих жінок, казав, що у них знаходить «успокоєніє душі».
У дев'яностому році, невідомо через які причини, Лємкус перебрався до, в принципі, братньої України, став до лав національного руху, вивчив українську мову й пішов працювати помічником попа. Піп був людиною освіченою, а тому його фінансове становище поліпшувалося з кожною годиною, аж поки на нього не наїхали молодчики в куртках із шкірозамінника, які (не куртки, звичайно), наїжджали тоді на всіх живих, мертвих і на дружин мертвих. Піп утік у Лубни Полтавської області, а Леопольд Лємкус, довірена особа попа, – до нашого містечка. Тут він заснував свою церкву адвентистів.
