замовити в такий же стакан гидотної дешевої горілки. А потім усе одно доведеться плентатися на тролейбусну зупинку…
Відчула, як у мені починає визрівати злість. Небо було надто яскравим, зелень – надто зеленою. Все надто живе. І все різало око.
Ну от, я порушила табу, отримала задоволення: посиділа в запльованому генделику, викурила пів смердючої сигарети, встромила носа в нудотний пластик із коричневою рідиною під назвою «еспрессо».
Це – все!
Інші тисячі варіантів нехай лишаються невикористаними.
Разом із Парижем і єгипетськими верблюдами. Треба йти додому, зателефонувати на роботу, попередити, що сьогодні не прийду, замочити прання і поговорити з Вадимом про те, що…
…про те, що…
– Сумуєш?
– Що?…
Звідки він узявся? Хлопець у картатій сорочці навипуск стояв перед моїм столиком, тримаючись за спинку стільця рукою в обрізаній до пальців шкіряній рукавичці.
– Нічо… – сказав він. – Тут вільно?
Я відразу ж хотіла встати і піти.
Адже ніколи не розмовляю з незнайомцями.
Точніше – з ось такими нахабними молодиками, від яких можна чекати чого завгодно. Я була певна, що він – з тої компанії, що сиділа за столиком зліва і спостерігала за мною. Відрядили його сюди. Але навіщо? Просити грошей? Чи, може, вони сприйняли мене за яку-не-будь?…
Я вже хотіла задерти носа, дати відсіч і якнайшвидше втекти на свою зупинку, до всього звичного, рідного і зрозумілого. Тобто заховати ніс у куленепробивний панцир.
Ще день тому я б так і зробила…
– Вільно, – сказала я. – А ти чому пішов від своїх? Нудно?
– Ні, – відповів він. – Просто я за тобою спостерігав…
– І що? – Я поправила окуляри і щільніше затягнула під гумкою «кінський хвіст», розділивши його навпіл і смикнувши в різні боки.
– І подумав, що я тебе десь бачив. Ти в кіно не знімаєшся?
– А в тебе немає дотепнішого способу знайомства? Ні. Не знімаюсь.
– А що я такого сказав? Ти схожа на одну тьолку… Забув, як кіно називається… Щось про школу… Так там була така сама білявка в окулярах. З хвостом.
– Між іншим, я закінчила школу сто років тому. А тепер працюю. І думаю: ви тут зранку байдики б'єте – мабуть, веселе життя?
– А в тебе, мабуть, нудне?
– Слухай, я вже збиралася йти…
– Куди?
– Не знаю. Просто йти звідси.
– Тобто тобі байдуже куди?
Я замислилася лише на мить…
– Так…
– А як тебе звати?
Мені давно подобалося коротке і дивне ім'я – Ія.
– Ія… – сказала я.
– Як? І-я? Що це за ім'я?
– Нормальне ім'я. Була… вірніше, є така актриса – Ія Савіна. Вона ще в «Дамі з собачкою» грала – в старому кіно. Не бачив?
– Я бачив «Гараж». Знаю таку.
– Ну
