style="font-size:15px;"> Він збігав до віконця і приніс пляшку портвейну.
Я не п'ю…
Точніше, не пила такого вина ніколи.
Я не люблю солодких вин.
Але Ія залюбки вжарила півсклянки…
І все стало легко і просто. І закортіло сміятися. Просто голосно сміятися, випустити з-під тугої гумки «кінський хвіст» (що я і зробила), розстебнути плащ і поглянути просто у вічі Мареку й не злякатися того, що вони такі непроникні, мов камінь агат.
– Ну що – ходімо? – спитав він.
Я (Ія!) ледь звелася зі стільця. Сюр подав мені руку, і я вчепилася в неї.
Буфетниця виглядала з вікна, мов пампушка з печі, і груди її, що лежали на прилавку, теж були як пампушки…
Не знаю, скільки ми йшли, – я трималася за Сюра і дивилась, як під ногами тече земляна стежка, потім – асфальт, потім – бруківка і знову – земляна стежка.
Тільки відчувала запах лісу.
На стежці сиділа велика ворона із горішком у кумедно розкритому дзьобі.
– Ти бачила коли-небудь, як ворони лущать горішки? – несподівано запитав Марек.
– Hi…
– Ворони – мудрі, – сказав він. – Тут їх повно, і я за ними спостерігаю. Вони підкладають горіх на шосе і чекають, поки по ньому проїде машина й розлущить його.
Я ніколи не спостерігала за воронами і тому здивувалася.
Тоді Марек нахиливсь і сказав вороні:
– Дай горішок!
Вона злякалася, впустила свою здобич і відскочила.
– Чекайте-но, – хитро сказав Марек. Підібрав горіх і розколов його своїм чоботом. – Тепер відійдімо!
Ми завмерли і зробили кілька кроків назад. А я подумала, що в цю мить немає нічого важливішого за цей дослід. Ніби всі ниточки, котрі обплутували мене, зійшлися в тій точці, де лежав цей маленький розколотий горіх.
Невдовзі з'явилася та сама ворона. Оглядаючись і смішно шкутильгаючи, вона попрямувала до нього, швидко склювала ядро і вмить зникла.
– От бачите, – задоволено сказав Марек. – Ворони – наймудріші істоти на землі! Вони живуть довше за людей. Я б хотів бути вороною…
Не знаю чому (може, через випите вино), але мені закортіло плакати. Я ніколи не спостерігала за природою зблизька, хоча завжди дивувалася тому, як дивно і гармонійно вона влаштована. А головне – ким?
І чому в світі звірів немає сліз, крику і ґвалту через будь-яку дрібницю?
Пінгвіни долають тисячі кілометрів снігової пустелі, аби цілих чотири місяці без їжі й води стояти на крижаному вітрі й тримати в ногах яйце, в якому визріває нове життя. Риба, втрачаючи луску на гострому камінні, шкребеться проти течії мілкими протоками, де її забивають палицями чи просто вихоплюють з води і розтинають черево з ікрою, – але вона все одно щороку повторює цей складний шлях. Навіть інфузорії, не ремствуючи, проживають свій невибагливий цикл із власними незбагненними трагедіями. І… ніколи не нарікають… Бо їхній бог – природа. Вона безмовна. В неї не можна нічого просити. Вона сама зберігає
