уявила розпач і роздратування Вадима, здивування всіх, хто знав мене такою, якою я була. Оце буде сенсація! Єдина сенсація в моєму нудному і правильному житті.
– Готово! – крикнув із кухні Марек.
Сюр підморгнув мені й повів за собою на кухню…
Рудий тримав у руках столову ложку, Бляха набирав з неї каламутну рідину в шприц.
– І що далі? – запитала я в Сюра.
– Нічого. Будемо культурно відпочивати. Ввечері підемо на дискотеку.
– І це все?
– А ти чого хотіла?
Дійсно, чого я хотіла? Якої такої пригоди?
– Хочеш спробувати? – запитав Бляха.
– Hi, – сказала я.
– А навіщо тоді ти сюди приперлась? – запитав Рудий, намотуючи якусь ганчірку вище ліктя.
Раптом мені стало нудно. Так нудно, хоч вий.
– Просто так… – сказала я. – А тепер я йду, бо мені нудно з вами.
Розумію, що це було не дуже чемно.
– Слухай, вкоти цій курці пару кубиків, щоб не була такою гордою, – сказав Рудий. – Завтра сама прибіжить… А я потримаю.
Він почав наближатися до мене.
Сюр реготав у кутку.
Марек дивився своїми чорними очима й мовчав.
Я знизала плечима, розвернулась і повільно пішла до коридору, де висів мій білий плащ. Подумки я згадувала, як відчиняються двері.
За спиною чула кроки Рудого і сміх Сюра. Але все це було так, зовсім не страшно, немов спроквола, немов у млявому сні.
Я дісталася дверей, повернула ключ – замок піддався досить легко, розчахнула двері й побігла вниз. Лише чула позаду себе чиїсь важкі кроки – хтось наздоганяв мене. Потім, ближче до третього поверху, пролунав голос Марека:
– Стій. Ти забула плащ!
Я зупинилася і сіла на сходинку.
– На! – сказав він, сідаючи поруч і накриваючи мої плечі плащем.
– Я думала… ви мене зґвалтуєте і вб'єте… – сказала я.
– Ти що, сказилася? – здивувався Марек. – А Рудий хотів тебе лише налякати. На нього самого дмухни – і він розсиплеться…
Він іще щось говорив. Здається, призначав зустріч.
Але мені вже було нецікаво.
– Ти вибач, – сказала я. – Я, мабуть, піду…
І почала натягати плащ, хоча було вже зовсім тепло. Навіть у цьому темному і прохолодному під'їзді.
– Ти дивна, – сказав Марек. – Мені здається, що з тобою щось не так…
Я залізла рукою до кишені плаща і дістала довідку. Розгорнула перед його очима.
– Що це? – запитав він.
– Саркома… – сказала я і пішла вниз.
…пішла вниз…
Ідучи алеєю та лісосмугою, відчувала себе розчарованою, спустошеною, ніби щось мало статися і – пролетіло повз.
Треба йти далі.
На стежці лежала старанно видзьобана шкаралупа.
Варто було б облишити дурні думки про цю
