вже й у монастирській церкві домовлено було, та, на лихо, за два чи три дні до весілля я поїхав до Києва ще дещо купити. Накупив – і, радий, повертаюся додому. Шлях битий – з Києва до Білгорода, з Білгорода до Лисівки, а там через річку – і вдома. Лежу на возі, дивлюся на небо – думаю. Притомлені коні тюпають помалу, віз поскрипує, а думки пливуть і пливуть, як хмарки над головою… Та раптом почув я кінський тупіт. Підвівся, глянув – половці! Сотня, а може, й дві. То був, як я дізнався пізніше, навороп[38] хана Котяна, що рискав по наших селах у пошуках здобичі. Я ударив коней. Та хіба втечеш возом від верхівця? Наздогнали, коней, воза і все, що було на возі, забрали, а мене потягли в неволю… Так я став полонеником половецьким.
Важко було: худобу пас і коней доглядав, повсть валяв, кобилиць доїв та кумис робив, паливо заготовляв, а коли господарі дізналися, що руду вмію знаходити та крицю з неї варити, то й зовсім зле стало. Хан Котян наказав стерегти мене пильно, щоб не втік, – і кував я шаблі, наконечники стріл та списів, кличі[39], вісі для кибиток, стремена, броню для шоломів та панцирів…
Та неждано нахлинули на Половецьку землю орди Батиєві. Що там робилося! Спочатку татарове напали на диких половців, що кочували по Сіверському Дінцю, Осколу та Сосні, і пройшли карнами по всій половецькій землі.
– Карнами? – перепитав Дмитро.
– Щоб ніхто не втік, вони, мов гузирем, охоплювали яку-небудь місцевість зі всіх боків, стягували туго цю петлю і всіх, хто потрапляв у неї, нещадно вирубували. Особливу ненависть мали до половецької знаті – до ханів, беїв, баянів. Їх висікали впень – чоловіків, жінок, дітей. Всі степи були сполощені половецькою кров’ю. Трупів ніхто не ховав – нікому було. Так і лежали в траві, аж поки звірі та птахи не обгризали м’ясо, не розносили кості.
– Боже! Боже! – прошептала, сплеснувши руками, бояриня Анастасія. – Який жах! Це ж і нам таке буде!
– Помовч! Не накликай біду! – промовив Дмитро. – Розповідай далі, хлопче!
– Потім узялися за донських половців. Налетіли, мов буря, вирубали ханів з роду Кончака та простих кочовиків, які не здавалися, а інших погнали в полон, за ріку Волгу.
– Як же ти врятувався?
– Половецьких невільників мунгали зробили своїми рабами. Мене теж. Коли вони з Дінця накинулися на придніпровських половців хана Котяна, ті рішуче оборонялися, але були розбиті. Тоді Котян, покидавши стада й отари, табуни і полонеників, забрав жон своїх, дітей та онуків і пішов з тридцятитисячною ордою в Угорську землю шукати захисту і притулку у короля Бели[40], свого племінника… Отак я став, як і багато інших, рабом ще лютіших завойовників, ніж половці. Тепер я зазнав ще гіршого лиха! Не раз бував битий, а голодував щодня, не раз дивився смерті в вічі, а про те, що потраплю в Київ і сидітиму в господі самого боярина Дмитра, і в гадці не мав… А от пощастило!
Добриня замовк. Усі теж похмуро мовчали. Бояриня Анастасія плакала і, не ховаючись, витирала сльози рушником,
Навороп – роз’їзд, передовий загін, розвідка.
Клич
Мати Бели IV була половчанкою.
