з дзвіниці вниз, як рязанська княгиня Євпраксія, і відчула, що не зможу зважитись на таке. Тож я і прийшла до тебе…
– Ну?
– Якщо будеш живий, допоможи мені в останню хвилину розпрощатися з життям! Щоб я не потрапила в полон! У наругу до поганина!
Добриня вигукнув:
– Ти збожеволіла, бояришне! Про віщо мовиш? Як же я наважуся укоротити тобі віку? І чому обрала мене для цього?
– Ну, не просити ж батька чи братів… Хто ж із них погодиться?
– А я?
– Ти чужий. І я для тебе чужа. Тобі зробити це простіше.
– Чужий! То й що з того, що чужий? Та швидше я сам загину, швидше сам накладу на себе руки, ніж підніму на тебе… на таку… на таку…
– Яку?
Добрині раптом забракло слів і мужності, ніби йому було не двадцять п’ять літ, а п’ятнадцять. Язик задерев’янів, думки в голові сплуталися. Ну, навіщо він бовкнув – «на таку»? Справді, такої, як Янка, такої чистої, ніжної, гарної і разом з тим своєвільної і недоступної дівчини він ніколи в житті не зустрічав. Та що з того? Для нього вона – як зоря на небі:
прекрасна, але недосяжна! Ну, навіщо він бовкнув оте дурне слово – «на таку»?
Він мовчав. А вона знову – з притиском – запитала:
– Ну ж – яку?
Він опустив руку на ліжко і при цьому не помітив, бо був схвильований, як його рука лягла на її руку, прикриту складками ковдри.
– Ну, на таку… гарну, ніжну… таку юну… таку незвичайну! – Він говорив тихо, хрипко, уривчасто і, розуміючи, що говорить не те, що треба, швидко замовк.
Янка відсахнулась. Навіть у темряві було видно, як злякано і гнівно блиснули її очі.
– Боже, що мовить сей смерд! – вигукнула вона і раптом, вирвавши свою руку з-під його руки, навідліг ударила його долонею по щоці. – Що ти говориш? Як посмів сказати мені таке? Як міг подумати про мене так? Я бояришня! Боярська дочка! Я прийшла попросити тебе, щоб уберіг мене від ганьби, неслави і мук, а ти…
Вона схопилася на ноги.
Добриня сторопів.
– Янко, за що ж ти мене так?.. – І потер щоку, терпнучи від думки, що дівчина здійме крик і хто-небудь сюди зайде.
Але вона не крикнула, а гордо відрубала:
– Щоб знав своє місце! Я бачила за столом, як ти зиркав на мене. Ти – смерд, холоп, половецький конюх, мунгальський раб!.. Ти – старий дідуган! Ось ти хто!
Останні її слова про старого дідугана розсмішили Добриню. Так по-дитячому могла сказати тільки зовсім юна і чиста Янка. Однак відповів він серйозно:
– Янко, ти даремно мене ображаєш. Я знаю своє місце. Я знаю, що я смерд, а не боярин, що я був половецьким невільником, мунгальським рабом. І я ніколи не забуваю про це… Але мені дивно, що ти вважаєш мене за старого дідугана. Я зовсім не дід! І маю очі, щоб відрізнити гарне від бридкого, молоде від старого, чисте від брудного. Чим же я завинив перед тобою? Чи тобі було б приємніше, коли б я сказав, що ти бридка та потворна?
– Ти насміхаєшся
