усміхнувся.
– З ким поведешся, у того і наберешся! – і подав дзеркало.
Добриня глянув – і обімлів.
– Ой! Невже це я?
На нього дивилося чиєсь чуже, незнайоме обличчя: худі, обсмалені морозом щоки блищали, як вичинена шкіра. Тепер, коли раптом не стало вусів і бороди, виразніше виділялися брови і особливо очі, що напружено слідкували за кожним його порухом, а чуб, добре прополосканий дніпровською водою, а нині підрізаний над чолом і поза вухами, лежав темною пухкою копицею на крупній довгастій голові.
Щоб краще себе розгледіти, Добриня повернувся до вікна. Та різкий біль у спині пронизав його тіло наскрізь. Він схитнувся, випустив дзеркало.
– Ти забув, хлопче, що нині одержав гостинця від Менгу-хана, – пробурчав Василакій, підхоплюючи його попід руки. – Лягай, сину, лягай – і не ворушися!
І допоміг йому добратися до ліжка.
2
Поки Василакій, прибираючи, шаргав ногами, брязкав ножицями та бритвою, Добриня, пересилюючи біль, тихо лежав на лівому боці, обличчям до вікна, і дивився крізь вузькі шибки на ясне голубе небо. Лежав, думав про те, що сталося з ним за останні два дні, і не вірив сам собі. Мов крізь марево, ввижалося жовте, з рідкими вусами і такою ж рідкою бородою обличчя Менгу, купання у дніпровському прогної, сперечання Жокте з киянами і вбивство послів, а сьогодні – вбивство у відповідь цілої сотні полонеників… Невже це не сон? Невже він сам був учасником цих страшних подій?
Так, був. Бо ще вчора носив на плечах дрантя монгольського богола, а нині лежить у чистій постелі київського тисяцького, ще вчора за своє життя, яке кожної миті могла обірвати чужинська шабля, не дав би й ногати, а сьогодні він вільний і тим – щасливий.
Яке це щастя – бути вільним! Не бути рабом!
Він не почув, як вийшов з хоромини гречин, як причинилися за ним двері. Біль поволі затихав, приємне тепло огорнуло його зі всіх боків, і, сам того не помічаючи, він склепив повіки…
Прокинувся від того, що відчув на собі чийсь пильний погляд. Розплющив очі – і побачив посеред хоромини Янку з великою дерев’яною тацею в руках. Він ще не зовсім прийшов до тями, ще не струснув з себе залишки дрімоти, а тому подумав, що побачив її вві сні. Вразив його погляд дівчини і вираз її обличчя: на ньому вимальовувався крайній подив. Йому навіть здалося, що вона аж злякалася і ось-ось випустить з рук тацю, на якій принесла йому вечерю.
Ця думка остаточно вивела його із сонного заціпеніння – і він підняв голову.
– Янко, ти?
Дівчина злякано відступила на крок.
– А ти… хто?
Це здивувало його.
– Як – хто? Я – Добриня… – Він підвівся, сів на ліжку і, раптом здогадавшись, чому Янка не признала його, усміхнувся. – А-а, ось чому ти сумніваєшся… Що я без бороди та вусів? Правда? Так це ж ваш Василакій, гречин, зробив таке чудо, що я й сам себе не впізнав! А я таки справді Добриня! Їй-богу,
