так часом і сухий шматок, наче солодкий медяник. І на сей раз Пріська захопила з собою два пиріжки з квасолею – і дітвора, рада гостинцеві, прийнялася їх уминати. Одарка сама не менше зраділа: раз – що угамувався дитячий крик та докучливе допитування про батька, а друге – є з ким і самій словом перекинутись, погомоніти.
Розмова зав’язалася. Одарка пригадує своє життя, Пріська своє. Нерадісні то були речі для розмови; отже незчулися, коли і як стемніло. Дітвора, награвшись, захотіла спати. Пріська мала була додому йти, та Одарка намоглася.
– Посидьте, тітко. Погомонимо ще. Я ковбасу розігрію, підкусимо; а тим часом, може, і Карпо надійде.
Чогось у Пріськи серце заболіло, коли Одарка згадала про Карпа. Чого? Їй пригадався її Пилип, котрого приходилось, от як і Одарці, дожидати… Тепер вона його вже довіку не діжде! Серце її наче хто обценьками здавив.
Одарка не забарилася розігріти ковбасу, спрягла ще яєшню і прохала Пріську підкусювати. Тільки що Пріська взяла шматок ковбаси і намірялася їсти, як коло дверей щось занишпорило.
– Це, мабуть, Карпо, – угадувала Одарка і не помилилася. То був справді Карпо.
Карпо, молодий ще чоловік, осадкуватий, широкоплечий, ширококостий; голова здорова, кругла, наче гарбуз; очі сірі і завжди ясні, покійні: їх, здається, ніколи зроду ніяке лихо не мутило. І голос у його рівний, і сам виглядає завжди добрим, завжди задоволеним.
– Здорові, тітко! – привітався він. – Скільки літ, скільки зим? Давно, давно ви в мою хату заглядали. Я вже на Одарку гримаю: може, кажу, розсердила чим?
– Бог з тобою, Карпе! Хіба твоя Одарка така, як другі? Тільки з нею і душу одведеш. А не ходила, то ти і сам гаразд знаєш, чому. Як таке щастя, то і між людей нема охотки іти: сиділа б усе дома, як кам’яна… Воно б, може, ще краще було, якби відразу скаменіла!
– Хай Бог милує! Я оце вас усе одстоював, за вас розпинався, – сказав Карпо.
У Пріськи – наче очі побільшали, так вона подивилася на Карпа ними.
– Що там таке? – за неї спитала Одарка.
– Та нічого ще поки. Дурний Грицько. Чого це він на вас уївся?
– Супруненко? – угадала Пріська. – І сама не знаю. От як перед вами винна! Ні, їсть же та й їсть… Така вже, видно, його ненависть до мене. Як раз учепиться чого, то так – як реп’ях до кожуха… Одно точить, як шашіль дерево, як іржа залізо.
– Звик ще за панщини людей підкушувати та й досі не кида своєї вдачі, – увернула Одарка.
– А вже чоловік! Ні Бога не боїться, ні людей не соромиться! Тепер куди верне – щоб землю від вас одібрати… Заходжу у шинок, а він сидить з нашими дукачами: Горобцем, Вербою та Маленьким. Сидять, п’ють. Грицько, зуздрівши – зараз до мене: «Оце, Карпе, за твою сусідку трахтувалися». – «За яку сусідку?» – питаю. «Та вже ж не за яку, за Пріську». – «А що там?» – допитуюся. «Чи ти б, каже, не згодився узяти на себе її землю?» – «Навіщо?» – кажу. «Як навіщо?» – І почав викладати, що коли від неї землі не одібрати, то і земля за нею буде, і платити за неї другі будуть. «А чим
