style="font-size:15px;"> – Але ж… мілорде, – затнувся П’єр, простягаючи листа. Метью поглянув на рішучий почерк, чиї літери впевнено марширували лицевим боком листа.
– Господи Ісусе та всі Його святі! – Пальці Метью торкнулися паперу, а потім завмерли. Кадик на його горлі заходив угору-вниз – мій чоловік намагався взяти себе в руки. У куточку його ока з’явилося щось яскраво-червоне, скотилося по щоці і впало на складки комірця. То була кривава вампірська сльоза.
– Що сталося, Метью? – спитала я і зазирнула йому через плече, намагаючись збагнути, що ж спричинилося до такого великого горя.
– Ото ж бо. День іще не скінчився, – тривожно мовив Хенкок, завбачливо задкуючи. – Є іще одна невеличка справа, що потребує твоєї уваги. Твій батько вважає, що ти загинув.
У мою історичну добу загинув не Метью, а його батько, Філіп, – так жахливо, трагічно і безповоротно. Але зараз йшов 1590 рік, і він був живий. Відтоді як ми прибули до минулого, я завжди побоювалася випадкової зустрічі з Ізабо або з Міріам, лабораторною асистенткою Метью, і тих потенційних наслідків, до яких ця зустріч могла спричинитися в майбутньому.
Минуле, сьогодення й майбутнє зіштовхнулися. Якби я придивилася до кутків кімнати, то неодмінно побачила б, що час розмотується на знак протесту проти такого зіткнення. Та очі мої були прикуті до Метью і криваво-червоної сльози на сніжно-білому комірці біля його горла.
Гелоуглас стисло й емоційно розповів, що сталося.
– Маючи новини з Шотландії та звістку про твоє раптове зникнення, ми перелякалися, що ти подався на північ за королевою і потрапив там в оту божевільну халепу. Ми шукали тебе два дні. А коли не знайшли ані найменшого сліду, чорт забирай, Метью, ми не мали іншого вибору, як повідомити Філіпа про твоє зникнення. Інакше довелося б піднімати на ґвалт Конгрегацію.
– Тут іще одне, мілорде, – сказав П’єр, перевертаючи і показуючи листа. Печатка на ньому була такою самою, як і на інших документах, пов’язаних з Орденом Лазаря, за винятком того, що цього разу він, замість звичної печатки ордену, мав сургучну у вигляді червоно-чорного завитка з втиснутою в нього старовинною срібною монетою – потертою і з нерівними краями. На монеті були викарбувані хрест і півмісяць – родинні символи де Клермонів.
– Що ви йому сказали? – спитав Метью, заворожено вдивляючись у блідий срібний місяць, що плавав у морі червоно-чорного сургучу.
– Тепер, коли ми отримали оце, наші слова не важать нічого. Наступного тижня ти маєш ступити на територію Франції. Інакше Філіп сам вирушить до Англії, – пробурмотів Хенкок.
– Мій батько не зможе сюди приїхати, Хенкоку. Це неможливо.
– Звісно, що неможливо. Бо королева зніме з нього голову за те, що він розворушив зміїне гніздо англійської політики. Подорожуючи вдень та вночі, матимеш багато часу, – запевнив його Хенкок.
– Я не можу, – відказав Метью, не зводячи очей з іще не розкритого листа.
– Філіп подасть
