зробили цього вечора і Волтер, і Генрі, і Гелоуглас. Але вираз обличчя видав мене.
– Що ж, я виявив недалекоглядність, – зізнався Метью, зітхнувши. – І річ не лише в тому, щоб вигадати й поширити твою беззаперечно вірогідну легенду чи уникнути очевидних пасток, пов’язаних з війнами та судилищами відьом. Я просто ошелешений виром подій. Широке поле моєї діяльності на користь Єлизавети й Конгрегації та контрзаходів на користь мого батька – з цим все ясно, але подробиці встигли зблякнути в моїй пам’яті. Я пам’ятаю дати, а не дні тижня. І це означає, що я достеменно не знаю, який посланець має прибути і коли надійде наступна кореспонденція. Наприклад, я міг присягнутися, що бачився з Хенкоком та Гелоугласом задовго до Гелловіна, а не в його переддень.
– Диявол завжди криється в деталях, – стиха мовила я і стерла сухий слід кривавий слід, що позначив шлях його червоної сльози. У куточку ока та на щоці також виднілися краплинки засохлої крові. – Я мала б сама здогадатися, що твій батько захоче вийти з тобою на контакт.
– Цей лист був лише питанням часу. Кожного разу, коли П’єр приносить пошту, я завжди нервую і намагаюся заздалегідь угамувати нерви і взяти себе в руки. Але сьогодні кур’єр уже встиг приїхати й поїхати. Тому почерк мого батька застукав мене зненацька – тільки й того, – пояснив він. – Я вже й забув, яким чітким та сильним той почерк був. Коли ми 1944 року забрали його від нацистів, його тіло було таке понівечене, що навіть вампірська кров не змогла вилікувати його. Філіп був такий слабкий, що навіть ручки не міг тримати. Він любив писати, але у нього виходили тепер лиш нерозбірливі каракулі. – Я знала, що під час Другої світової війни Філіпа схопили й тримали в полоні, але дуже мало: тільки те, що нацисти хотіли дізнатися, скільки болю може витримати вампір.
– Може, богиня Діана хотіла, щоб ми повернулися до 1590 року заради чогось більшого, аніж моя вигода. Якщо ти побачиш Філіпа знову, то це може відкрити твої старі рани і загоїти їх.
– Але спочатку вони болітимуть іще дужче, – стиха мовив Метью, опустивши голову.
– Але згодом вони загояться, і тобі стане легше, – відповіла я, пригладивши його жорстке волосся. – До речі, ти так і не відкрив батькового листа.
– Я знаю, про що там ідеться.
– Може, все ж таки відкриєш?
Нарешті Метью підсунув палець під печатку і зламав її. Монетка випала з сургучу, і він спіймав її в долоню. Коли мій чоловік розкрив листа, то звідти війнуло слабким ароматом лавра та розмарину.
– Це що – грецькою? – спитала я, дивлячись йому через плече на єдиний рядок тексту з витіювато виписаною літерою «фі».
– Так, – відповів Метью, пробігши очима рядок літер і в такий спосіб встановивши перший побіжний контакт зі своїм батьком. – Він вимагає, щоб я повернувся додому. Негайно.
– У тебе вистачить духу побачитися з ним знову?
– Так. Ні. – Метью зіжмакав аркуш і стиснув його в кулаці. – Не знаю.
Я забрала у нього листа й розправила, знову зробивши з нього
