до поводиря якраз на відстань простягнутої руки. Відкусивши наступний шматок від свого батона, спонукаю тим же міжнародним жестом зробити це саме і йому. Вождь усе ще недовірливо бере дарунок, поволі оглядає зусібіч і врешті-решт спроквола запихає в рот.
Цієї миті я раптом палко бажаю, щоби йому сподобалася пожива. І мовби у відповідь на це він, зробивши кілька характерних рухів нижньою щелепою, врешті теж обережно розпливається в усмішці.
На душі наче щось відтає. Я енергійно запихаю в рот рештки сніданку, а вождь своєю чергою негайно відкушує наступний шматок під схвальні вигуки глядачів цієї імпровізованої вистави.
Так почалося моє порозуміння з первісними людьми. Гадаю, що за хвилю-другу в нас із головним аборигеном дійшло б і до взаємного панібратського попліскування по плечах. Але раптом юрба вибухає стоголосим галасом. З несподіванки ми з вождем аж поприсідали…
Він нерозуміюче озирнувся на своїх співплемінників. А я, теж глянувши туди, здивовано бачу, як передні з того натовпу з криком задкують, налякано витріщаючись і розпачливо показуючи руками кудись поза мою спину. А задні, теж несамовито горлаючи, розсипаються навсібіч.
Рвучко обертаюсь і вже вкотре торопію.
4
Просто на мене мчить гігантська брила, точніше, велетенська тварюка огидно брунатного кольору, схожа на уламок скелі, вкритий потемнілим од часу й пилюки мохом.
Це схожий на кенгуру, але значно вищий та ширший звір, який до того ж не стрибає, а швидко біжить, перебираючи двома задніми ногами, що нагадують стовбури дерев.
Його неймовірно дрібні передні кінцівки, які він тримає напівзігнутими донизу перед собою на рівні грудей, дивовижно контрастують з великою зміїною головою на короткій товстій шиї. А тулуб потвори закінчується масивним хвостищем, який на ходу хилитається з боку на бік, тож скидається на те, ніби вона відразу й замітає за собою сліди.
З кожним кроком товстіших од слонячих ніг жива глиба, й так заввишки з п’ятиповерхівку, ще більше виростає. І вже чути, як від її багатотонного тупоту стугонить земля…
Фейерверк взаємосуперечливих вражень враз вибухає у свідомості й мовби аж підкидає мною. Та це ж тиранозавр! – впізнаю раптом у монстрі одного з м’ясоїдних ящерів, які появилися на Землі у крейдовому періоді її мезозойської ери, тобто мінімум 68 млн. років тому.
Проте й далі стою непорушно, приголомшений цим відкриттям. І отямлююся лише тоді, коли хижак уже за якихось кільканадцять метрів і з войовничим ричанням вищирює спрямовану на мене страхітливу пащу з рядами зубів, що виглядають, наче частоколи зі свіжообструганих загострених колод.
Притьмом зриваю з плеча гранатомет і, майже не цілячись, випускаю заряд у клекітливу й кликасту безодню.
Вибух розшматовує голову чудовиська, розкидаючи навсібіч закривавлені шматки плоті й костей. Вони дощем накривають півселища. Кістяні
