їжу, купив на станції пиріжки й морозиво, а коли всі пасажири вляглися спати, довго розповідав про своє життя «на колесах». І потім здивовано слухав його розповідь.
– Воно ж у вас, циган, не як у людей, – розмірковував уголос. – Думаю, то батькова робота. І брата твого випхали рано в технікум, аби вдома не був. Мачуха – це тобі не рідна мати. То ти й справді не знав, що вона не рідна? – скидав на Данила зацікавлений погляд. – І що тепер будеш робити – вдома ж тобі ніхто не поріднішав за цей час?
Данило й сам про це думав. Монотонно стукали колеса, наче заколисували, а він лежав на верхній полиці й не міг заснути. Домівка притягувала й водночас відштовхувала, але тепер він знав, чому відштовхувала. І понад усе йому хотілося зайти в хату й поглянути батькові в очі.
Та, коли дістався до села, додому не пішов. Сидів під копицею сіна, аж поки небо не всіялося зорями. Туга, що охопила його в Рахові, не відпускала й досі. А ще він боявся, бо ніколи в собі не відчував такої ненависті, як тепер. І та ненависть була до людей, яких іще вчора вважав рідними.
Із лугу потягло прохолодою, Данило з жалем глянув на поодинокі вікна, у яких горіло світло, і заходився смикати сіно та лаштуватися на ніч у копиці. Висмикав простору дучку, заліз і сіном закрив за собою вхід. Усередині було тепло і так солодко пахло сухими травами, що в Даня залоскотало в носі.
Незчувся, як заснув. Прокинувся від того, що хтось розмовляв біля самої копиці. Завмер, аж дихати боявся, бо в жіночому голосі впізнав Марту. Перша думка була – Симон повідомив батькові про втечу й ось тепер його шукають. Але наступної миті юнака кинуло в холодний піт – мачуха грайливо дорікала комусь, що стільки днів не зустрічалися:
– Розлюбив – так і скажи. Чи жінка до своєї спідниці прищипнула?
Натомість у відповідь почув щось воркітливе, незрозумілі слова, потім млосні звуки, схожі на солодкий стогін, – Марта з кимсь цілувалася. Данила кидало то в жар, то в холод, але він боявся поворухнутися.
– Скажи, що любиш, – домагалася Марта.
– Люблю, а чого б я серед ночі аж сюди крався. – По голосу Данило пізнав голову сільської ради Петра Дяка, який був іще й хрещеним батьком усіх Мартиних дітей. – Думаєш, так легко відбрехатися? Тобі добре – твій уже п’яний.
– Набрався, як свиня, – промовила зневажливо Марта. – Коли його з тих парторгів попруть, бо вже від горілки не просинається?
– Попруть, то нам не краще буде, – повчально заперечив Дяк. – Тоді не вирвешся з дому так просто.
– Боюсь я його… Нехай він боїться… – Марта неголосно засміялася. – Візьму і кину…
– Не роби дурниць – нам і так добре. – У голосі Петра Петровича чулася засторога.
– Добре? – перепитала Марта з відвертою насмішкою. – Тільки щоразу мені треба відбиватися від тієї старої відьми. А ти – добре… Ну, нічого – я її провчу. То вона трималася за циганських вишкребків, а тепер ні за кого буде триматися. Хай подякує, що я її до своїх дітей допущу.
– А чого – ні за кого? – перепитав зацікавлено Дяк. – А Данило?
– Данило? –
