візьми – це також тобі. Я знаю ці карти – вони із Сербії, моя мати з такими ходила. Не загуби й не дуже кому показуй, бо я тебе знаю. – Хотіла щось іще сказати, але Данило, який побожно дивився на материні речі, забрав із її рук карти. Мовчки розглядав малюнки, потім перетасував і кинув перед собою.
– О, бабо, дорога випала, – промовив радісно. – Рання – завтра в технікум поїду, – пожартував і засміявся зі свого жарту.
– Дорога, – важко зітхнула Маріуца, – а ти бачиш яка?
– Яка вже випала. – Зібрав карти й сховав у нагрудній кишені. Закрив долонею кишеню, відчуваючи на дотик несподіване материне благословення, що прийшло через стільки років і заповнило теплом усю порожнечу, яку не змогли заповнити ні батько, ні мачуха.
Пізніше зайшла до хати Лідія.
– Надумався їхати – їдь, – сказала незадоволено, – а захочеться коли приїхати – Давид і Лідія тебе завжди приймуть, бо ти не тільки їхнього, а й нашого роду.
У цей час один із хлопчаків поліз до торбинки з харчами, що принесла Маріуца.
– Не займай! – гримнула на нього мати.
– Нехай бере. Чого ви? – Даню було незручно за торбинку, яка різнила його від напівголодних Дзингарів.
– А ти завтра що їстимеш – думаєш, батько тобі возом харчі возитиме? – Лідія переставила подалі спокусливу торбинку. – Він завтра й не згадає, що ти на світі є.
Данило сидів у фойє гуртожитку і чекав Юрка. Старший брат, на відміну від меншого, змалку однаково приймав усе, що робилося в сім’ї: коли батько виганяв із дому – йшов, кликав назад – повертався. Мовчки вислуховував Мартину лайку. Навіть до Маріуци не горнувся так, як горнувся Данило. Меншого брата любив, але любив й інших братів та сестру. Не опирався, коли батько виправив його на навчання до технікуму, навіть зрадів, що буде вчитися. І зовні дуже різнився від Данила: як і той, мав чорне волосся, але вже тепер не кучеряве, а ледь хвилясте. І карі, як у батька, очі. Та, на відміну від Григорія, погляд у Юрка був не суворий, а мовби трохи розгублений, як у людини, якій боязко й незатишно у цьому світі. Додому їздив нечасто, навіть на канікули залишався в технікумі й підробляв на господарському дворі.
До початку занять було ще далеко, і Дань не знав, поселять його чи ні. Роздивлявся стіни, обвішані плакатами, списками й об’явами, коли до нього підійшло кілька студентів-старшокурсників. Один зневажливо зміряв бідний одяг на Данилові й засміявся уголос:
– А це що за екземпляр – я таких раніше тут не бачив. Звідкіля ти, екзотична пташко?
– З Одеси, – відповів Данило не менш зневажливо й демонстративно відвернувся.
Старшокурсник засміявся, за ним засміялися інші, переморгуючись і позираючи на хлопця.
– Та ти ж воша колгоспна, – підступив до нього студент, одягнений у дорогі імпортні джинси. – Пика твоя і справді мені когось нагадує.
– Може, й нагадує, – не здавався Данило, – як в Одесі був. Тільки ні тебе, ні вас, – удавано розвів перед студентами руками, – я там щось не зустрічав.
