разу бабусі з півчих забрали Данила на поминальний обід. Відспівали й сіли за стіл, як до хати зайшла викладачка технікуму, невисока, худорлява, з пучком волосся, скрученим у бублик. Поминали її близьку родичку, але Дань того не знав, і, коли жінка зайшла, у нього ложка випала з рук. Він зніяковіло глянув на бабусь, що сиділи поруч, і поліз під стіл. Та викладачка спинила:
– Коли вже сидиш – сиди – я тебе не бачила.
Після обіду підійшла й тихо попередила:
– Щоб я тебе і справді тут більше не бачила. Дивися, бо доспіваєшся, що гірко заплачеш. І не думай – я не жартую, доведеться викликати твого батька.
У Даня защеміло в грудях, він глянув жінці в очі й відповів:
– Я більше сюди не прийду.
Тиждень ходив мовчазний, а потім поїхав до Києва. Блукав широкими вулицями й вуличками, сідав то на один, то на інший тролейбус, поки віддалік не побачив церковні куполи. Вийшов із тролейбуса й зупинився біля воріт. Прочитав на табличці, що стоїть перед Покровським монастирем, і несміливо прочинив масивну хвіртку. Здивовано обводив поглядом зелене, засаджене квітами подвір’я. Неподалік черниці розвантажували дошки з великого автомобільного причепа. Юнака вразили жіночі обличчя зі слідами страждання і самозречення. Роздивлявся навколо, потім побачив, як через подвір’я ішла літня черниця, і пішов за нею.
– А тебе куди несе? – обернулася та перед новими, ще не фарбованими дверима.
Хлопець розгубився, стенув плечима:
– Не знаю, бабушка.
Черниця посміхнулася самими очима:
– У тебе вдома бабушка, а я – матушка.
– Матушка? – перепитав Данило. – А вони? – показав рукою на черниць, що розвантажували дошки. – Вони теж матушки?
– Ого, який ти цікавий, хлопче. Ми всі – Господні наречені. А ти справді такий дурний чи прикидаєшся? – очі жінки уважно дивилися в Даньове обличчя. – І де ж ти росло таке забите? – повернулася, щоб іти, але у дверях спинилася: – Їв що сьогодні?
– Не їв і не грішився, – запобігливо відповів Данило.
Та спочатку його відвели до ігумені, якій розповіли про дивака, що забрів до жіночого монастиря. Ігуменя теж була немолодою і з суворим обличчям-іконою.
– Ти хто? – запитала відразу, щойно він переступив поріг: – Циган, вірменин?
– Я – українець, – відповів Данило ображено, потім опустив голову й додав тихіше: – З осілих циган.
– Добре, що признався, – похвалила ігуменя. – А ти не крадеш, не ворожиш?
– Не краду, але ворожу і з того живу, – промовив невесело. Підняв голову й додав: – Кому розкажу правду, кому збрешу – як кому хочеться.
– Хто ж тебе навчив такої недоброї науки? Поки не пізно – кинь, бо пропадеш. Фізичну хворобу можна перемогти, а духовну – важко.
Жінка говорила зрозуміло, та Дань чомусь перепитав:
– Як це? А як я тоді житиму?
Ігуменя мовчки дивилася
