часто знімала окуляри, стояла мовчки, суворо вдивляючись у їхні обличчя. На другий день зранку вона викликала Данила в кабінет і, щойно той зайшов, наказала:
– Ану ж підійди до мене і розстібни сорочку.
Хлопець не відразу зрозумів, що вона хоче, і здивовано глянув їй в обличчя.
– Я кому сказала! – підвелася жінка за столом. Швидко підійшла сама і почала розстібати на сорочці верхнього ґудзика.
Дань зніяковіло відступив, та Сова вже тримала на долоні маленького хрестика.
– Що це таке? – з силою рвонула мотузок, і хрестик випав із долоні на підлогу.
По тілу Данила пробігла судома, він пополотнів і аж хитнувся.
– Як ви смієте? – запитав ледь чутно. Нахилився підняти хрестика, але не встиг – начищений до блиску чобіток наступив на маленьке розп’яття.
То був переляк людини, що мала владу над іншими й не чекала, що хтось зневажить у ній ту владу, – юнак відштовхнув її, не розрахувавши сили, й вона упала, тільки в повітрі майнули чобітки. Зарепетувала, забувши про статус, посаду і все, на чому тримався авторитет. А Дань мовчки підняв хрестика, затиснув у руці й вийшов із кабінету.
До вечора його ніхто не бачив: ні в технікумі, ні в гуртожитку. Перші Юркові слова, які почув, коли зайшов до кімнати, були: «Що ти наробив – тебе цілий день мало не з собаками розшукували?»
Данило винувато глянув на брата, сів на ліжко й тихо промовив:
– Будеш довчатися без мене. Але це ж нічого, правда? Це ж не рік – кілька місяців, і все.
– Що ти мелеш? – не зрозумів Юрко. – Краще розкажи, що трапилося, – весь технікум на вухах стоїть, мовби ти Сову вдарив?
– Не вдарив, а тільки штовхнув, – уточнив Данило й безнадійно махнув рукою, – але то вже однаково…
Брати деякий час мовчки дивилися один на одного. Першим знову заговорив Юрко:
– Треба йти проситися. Підемо зараз – я знаю, де вона живе.
Дань заперечливо похитав головою:
– Не поможеться. Та й не піду я. Тим більше, що й сам їй ніколи не прощу.
Наступного дня, коли викликали в кабінет директора технікуму, там на нього чекав не тільки директор, а й батько. Данило не бачив його більш ніж два роки і в першу хвилину розгубився. Якийсь час мовчки розглядали один одного. Хлопець помітив, що батько почав сивіти, схуд і щось змінилося в ньому. Здалося, немов у погляді додалося людяності. Але він помилився. Батько підійшов і несподівано вдарив його по обличчю. Дань аж хитнувся від того удару, а Григорій, мало зважаючи, де перебуває, закричав:
– Як ти посмів! Тепер, сучий сину, на колінах будеш вимолювати прощення! А ні – начувайся. Пожалкуєш у мене, що на світ народився.
– Я й так жалкую, – промовив Данило, тримаючись рукою за щоку. – Жалкую, що народився, жалкую, що живу, вчуся у цьому технікумі. Ти ж знаєш. Правда, знаєш? – говорив, ніби до чужого, оминаючи слово «тату».
– Диви,
