вигукнула Захарія і кожного наділила цукерками. У цю мить двері знову відчинилися і зайшли молоді циганки. Маріуца не знала їх, але запросила до столу разом із сестрою. Швиденько дістала зі своєї схованки пляшку вина, внесла з комори яєць та сала. Коли діставала з печі горщик із борщем, несподівано обернулася і глянула на високу худорляву циганку з блідим обличчям, яка не сіла до столу, а стояла біля дверей і змучено дивилася на дітей.
– Молодице, щось ти не так на моїх дітей дивишся. Хто ти така? Захаріє, – запитала тривожно сестру, – кого ти мені в хату привела?
Захарія мовчала, мовчала й молода циганка.
– Іза, – здогадалася Маріуца. – Ізабелло, це ти? – Розігнулася від печі й злякано стала перед циганкою. – Іди собі, – попросила схвильовано. – Або почекай, ось на, – тицяла їй хліб, сало, та молода жінка відштовхнула від себе руки Маріуци.
– Я прийшла за своїми дітьми, – промовила тихо. – Я заберу їх, і ти мені на дорозі не стій.
– Заради Бога, вийди з хати, – заблагала Маріуца.
– Вийдіть обидві, – промовила враз стомлено Захарія, – ви ось дітей налякали.
Вони деякий час мовчки стояли біля старої яблуні, де їх ніхто не міг чути.
Першою заговорила Маріуца:
– Он ти яка. Скільки із сином жила, а я тебе тільки зараз бачу. Чому ж ти від нього втекла і діток своїх покинула? – дорікнула мимоволі. – А тепер хочеш забрати, коли вони Марту матір’ю називають.
Краще б не казала. Ізабелла зойкнула і знесилено прихилилася до яблуні. Обличчя її стало зовсім білим, а очі з ненавистю вп’ялися у Маріуцу.
– Юрко слабкий, а Дань сильний, – заговорила зовсім не про те, на що чекала немолода циганка. – Виросте, він помститься за мене.
– То ти ще й хочеш помсти, – відступила від неї Маріуца. – Геть із мого двору, – і рішуче вказала рукою в бік дороги.
Ізабелла, немов отямилася, злякано повела поглядом на дорогу, а потім заговорила, гарячково обнімаючи руками шершавий стовбур дерева:
– Я дітей не кидала – нехай не брешуть. Це твій син до хати привів ту… – лайнулася грубо, по-чоловічому. – Сказав – тепер вона буде йому за дружину. Як ти думаєш, що я тоді відчувала? – Її руки ковзнули по яблуні й безсило опали, стримувані сльози потекли по обличчю. – Тобі розказати, Маріуцо, як мені хотілося вмерти? Чи як надумалася убити твого сина й ту тварюку? Я не від дітей тікала, а від того, що в мені робилося. Тепер усе, тепер нехай живуть, але дітей мені віддай, і я піду. – Рішуче ступила у напрямку хати, та Маріуца стала на її шляху.
– Ізабелло, – промовила несподівано лагідно, – це ти добре зробила, що прийшла сюди.
Ізабелла здивовано глянула на Маріуцу очима, у яких давно була тільки мука. Маріуца бачила ту муку, і їй стало жаль молоду циганку, але й дітей вона не збиралася віддавати.
– Не мені судити про те, що між вами, – легенько торкнулася Ізабеллиної руки, – але Данило і Юрко – мої онуки, а Григорій – їхній батько. Може, недобрий
