з умовною лінією між «просто дурістю» та «повним ідіотизмом» полягає в тому, що ти часто не знаєш, з якого боку від неї стоїш, аж поки не стає запізно. На той час, коли все більш-менш вляжеться й ти зможеш спокійно поміркувати, кнопку вже натиснуто, літак виїхав з ангару або, в нашому випадку, човен відплив від пристані. І коли на моїх очах Шарон відштовхнувся від причалу голою ногою (голою, і я помітив, що вона не зовсім схожа на людську: пальці на ній завдовжки з сосиски в міні-хотдоґах, а ороговілі жовті нігті пазуристо покручені на кінцях), на душу каменем лягло впевнене розуміння того, з якого боку лінії ми опинилися, і що запізно вже чимось цьому зарадити.
Шарон смикнув за шнур допотопного зовнішнього двигуна, і той закашлявся, видихаючи хмарину синього вихлопу. Човняр опустився в калюжу чорної тканини, що утворилася в човні від його плаща, й сховав під лавку свої чималі ножиська. Він розігнав двигун і повів нас із-під пристані у відкритий водний простір, крізь ліс грізних дерев’яних стовпів на тепле сонечко. Ми випливли в канал, рукотворну притоку Темзи, яку з обох стінами обступали будівлі зі скла. На поверхні теліпалося більше корабликів, ніж у малої дитини у ванні під час купелі, – льодяниково-червоні буксири, широкі пласкі баржі й туристичні човни, на верхніх палубах яких яблуку ніде було впасти від екскурсантів, що дихали свіжим повітрям. І, хоч як це було дивно, жоден з них не помітив незвичного суденця, що буркотіло повз них, не націлився на нього об’єктивом камери, хоч подивитися тут було на що: біля стерна – янгол смерті, на пасажирському сидінні – двоє заляпаних кров’ю дітей, і собака в окулярах дивиться кудись за борт. Утім, це було на краще. Невже Шарон наклав на свій човен якісь чари і бачити його могли тільки дивні? Я вирішив повірити, що так і є, бо сховатися тут усе одно не було де, навіть якби ми й хотіли.
Роздивляючись човен при світлі дня, я помітив, що він надзвичайно простий – весь, окрім вишуканої різьбленої фігури, що здіймалася на носі. Та фігура зображала товсту лускату змію, яка злегка вигиналася літерою S, але замість голови в неї було гігантське очне яблуко, без повіки, велике, як диня. Воно мертво вдивлялося кудись поперед нас у вічність.
– Що це? – я провів рукою по його полірованій поверхні.
– Тис, – відповів Шарон, перекрикуючи ревіння мотора.
– Що я-с?
– Дерево, з якого його зробили.
– Але для чого воно?
– Щоб ним бачити, – роздратовано відказав Шарон.
Він ще сильніше розігнав мотор, напевно, для того, щоб у гуркоті потонули мої запитання. Ми набирали швидкість, і ніс трохи припіднявся над водою. Я набрав повні легені повітря, насолоджуючись відчуттям сонця й вітру на обличчі, а Едисон висолопив язика й звісив лапи через борт. Таким задоволеним я його ще ніколи не бачив.
Який чудовий день для того, щоб вирушити в Пекло.
– Слухай, я тут подумала про те, як ти сюди вийшов, – порушила мовчанку Емма. – Як знову опинився в теперішньому.
– Добре. І що ти надумала?
– Цьому може бути лише одне логічне
