в неї були помічники, – пошепки сказала вона.
– Ем, цей гіпотетичний ланцюжок подій стає ну дуже малоймовірним. – Я перевів подих, ретельно добираючи слова. – Знаю, тобі хочеться вірити, що пані Сапсан десь там, на волі, спостерігає за нами. Мені теж, але…
– Мені цього дуже сильно хочеться, аж до болю, – визнала вона.
– Але якби вона була на волі, то чи не зв’язалася б із нами, хоч якось? А якби він був причетний, – тихо промовив я і кивнув на Едисона, – то хіба б він уже про це не згадав?
– Ні, якщо він заприсягся тримати все в таємниці. Може, розказувати комусь надто небезпечно, навіть нам. Якщо ми будемо знати, де перебуває пані Сапсан, і хтось про це довідається, то під тортурами ми можемо не витримати й розколотися…
– А він ні? – трохи занадто голосно спитав я, і пес озирнувся на нас. Вітер надимав йому щоки, язик смішно тріпотів.
– Гей, там! – закричав він. – Я вже нарахував п’ятдесят шість риб, хоча одна-дві з них могли бути шматками напівзатонулого сміття. А ви про що шепочетеся?
– Ой, та пусте, – запевнила його Емма.
– Чомусь я в цьому сумніваюся, – пробурмотів він, але інстинкт дуже швидко взяв гору над підозрами. Наступної ж миті він дзявкнув: «Риба!» – і його увага знову переметнулася на воду. – Риба… риба… мотлох… риба…
Емма невесело розсміялася.
– Ідея зовсім божевільна, я розумію. Але мій мозок – машина з виробництва надій.
– Я дуже радий. Бо мій – генератор найпесимістичніших прогнозів.
– Тоді ми одне одному потрібні.
– Так. Але, здається, ми й так це знали.
Від рівномірного погойдування човна ми то тулилися одне до одного, то відхилялися. То тулилися, то відхилялися.
– Ви точно не хочете в романтичний круїз? – спитав Шарон. – Ще не пізно.
– Точно-точно, – кивнув я. – У нас завдання.
– Тоді раджу відчинити скриню, на якій сидите. Коли ми перейдемо, вам знадобиться те, що лежить усередині.
Ми відкинули верх лавки й знайшли всередині великий шмат брезенту.
– А це для чого? – спитав я.
– Щоб під ним сховатися, – відповів Шарон і повів човен у ще вужчий канал, уздовж якого тяглися нові, дорогі на вигляд квартирні будинки. – Поки що мені вдавалося приховувати вас від цікавих очей, але всередині Акра мій захист діяти перестане. А там довкола входу вештаються різні малоприємні особини й шукають легкої здобичі. А ви здобич надзвичайно легка.
– Я так і знав, що ви щось мутите, – сказав я. – Жоден турист і не глянув у наш бік.
– Споглядати історичні звірства безпечніше, коли їхні учасники не можуть помітити вас у задніх рядах. Не можу ж я дозволити, щоб моїх клієнтів забрали люті мародери-вікінги, чи не так? Уявіть, якими будуть після цього відгуки гостей!
Ми швидко наближалися до якогось тунелю – відрізку каналу з перекинутим над ним мостом, футів зі сто завдовжки, понад яким бовваніла
