мовив я. – Оце так фокус!
І вдруге чоловік витворив таке – телепортувався в інший куток. Поки я стояв, загіпнотизований, Емма з Едисоном перейшли до вітрини наступної крамниці. Я приєднався до них і побачив схожу експозицію. Тільки за склом там стояла жінка в чорній сукні, а в одній руці в неї теліпався довгий разок намистин.
Помітивши, що ми дивимося, вона заплющила очі й простягнула руки вперед, мов сомнамбула. Повільно стала пропускати намистини крізь пальці, кожну з них прокручуючи. Я так уважно стежив за намистинами, що знадобилося кілька секунд, аби зрозуміти: з її обличчям щось коїться. З кожною прокрученою намистиною воно ледь помітно змінювалося. Оберт однієї намистини – й на моїх очах блідість трохи зійшла з її шкіри. Оберт другої – і губи її витоншилися. Потім волосся стало на дещицю рудішим. А після кількох десятків намистин проступив загальний ефект – її обличчя змінилося до невпізнаваності, перетворившись із темноволосої пухкенької бабусі на молоду рудоголову з гострим носиком. Це видовище одночасно захоплювало та вселяло якусь тривогу.
Коли показ завершився, я повернувся обличчям до Едисона.
– Не розумію. Що вони продають?
Та не встиг він відповісти, як до нас притьмом підбіг малий років десяти-дванадцяти й тицьнув мені до рук пару карток.
– Два за ціною одного, лише сьогодні! – радісно закричав він. – Жодних розумних пропозицій не відхиляють!
Я перевернув картки в руці. На одній була фотографія чоловіка з годинником на ланцюжку, а ззаду йшов напис «Дж. Едвін Бреґ, білокаціоналіст». Інша картка зображувала жінку в трансі з чотками, а напис проголошував «Д. Фюнке, жінка з тисячею облич».
– Киш звідси, ми нічого не купуємо, – шикнула на нього Емма. Хлопчик на неї сердито зиркнув та почимчикував геть.
– Тепер ви бачите, що вони продають? – спитав Едисон.
Я пробіг поглядом уздовж вулиці. Такі люди, як чоловік із годинником та жінка з чотками, стояли мало не в кожній вітрині вздовж Парш-провулка. Дивні, готові тієї ж секунди, як зловлять на собі твій погляд, показати виставу.
Я ризикнув висловити припущення.
– Вони продають… себе?
– Згасла лампочка знову поступово розгорілася, – проголосив Едисон.
– І це погано? – знову навздогад кинув я.
– Так, – відрізав Едисон. – У царстві дивних це поза законом, і на те є слушні причини.
– Бути дивним – священний дар, – пояснила Емма. – І продавати його означає здешевлювати те, що є в нас найбільш особливого.
Прозвучало це так, ніби вона відтарабанила завчену істину, яку їй втовкмачували змалечку.
– А, – сказав я. – Ясно.
– Тебе це не переконало, – зауважив Едисон.
– Я просто не розумію, що в цьому поганого. Якби мені потрібні були послуги людини-невидимки, а цій невидимці потрібні були б гроші, то чому б нам не обмінятися?
