який біг за нашим поїздом, я промовчав. Та й що ми могли вдіяти, будь-хто з нас? Він або зловить нас, або ні. Або повбиває нас, або ні. Наступного разу, коли він нас знайде (а в тому, що буде наступний раз, я навіть не сумнівався), я або доберу слова, що спинять його язики, або не доберу.
Я дивився, як Едисон застрибує на сидіння навпроти мене, лапою піднімає засувку на вікні й розтуляє в ньому шпарину. До вагону вдерся сердитий гуркіт поїзда та теплий сморід тунельного повітря, і Едисон виставив догори носа. Його очі блищали, морда посмикувалася. Мені те повітря пахло застарілим потом і сухою гниллю, але він, здавалося, вловив у ньому якісь тонші нотки, щось таке, що вимагало уважного тлумачення.
– Ти їх відчуваєш? – спитав я.
Пес мене почув, та відповів не одразу: взяв довгу паузу на розмірковування, очима вивчаючи стелю, наче шукав там закінчення думки.
– Так, – зрештою відповів. – Їхній слід гарнесенький і свіжесенький.
Навіть на великій швидкості він зумів вловити сліди дивних, зачинених у вагоні попереднього поїзда, що проїжджав тут кілька хвилин тому. Мене це вразило, і я йому так і сказав.
– Дякую, але це не повністю моя заслуга. Напевно, хтось відчиняв у їхньому вагоні вікно, інакше слід був би набагато слабшим. Можливо, це зробила пані Королик, знаючи, що я спробую їх відшукати.
– Вона знала, що ти тут? – здивувався я.
– Як ти нас знайшов? – спитала Емма.
– Хвилиночку, – різко відказав Едисон. Поїзд уповільнював свій біг, під’їжджаючи до станції, перед шибками вікон замість тунельної чорноти замигтіли білі кахлі стін. Він виставив носа з вікна й заплющив очі, про все забуваючи, крім найголовнішого. – Не думаю, що вони вийшли тут, але про всяк випадок готуйтеся.
Ми з Еммою підвелися й зробили все, на що були здатні, аби прикрити собою складаного чоловіка так, щоб його ніхто не побачив. Мені трохи відлягло від серця, коли виявилося, що на платформі не так багато людей. Хоч було взагалі дивно, що вони там були. І що поїзди досі ходили. Так, наче нічого не сталося. Я підозрював, що про це потурбувалися витвори, в надії, що ми проковтнемо наживку, вскочимо в поїзд і полегшимо їм завдання нас оточити. Упізнати нас у натовпі сучасної буденної публіки в лондонському метро буде не так уже й важко.
– Зроби просте обличчя, – сказав я. – Наче це твоє місто.
Емму це чомусь насмішило, і вона здавлено розсміялася. Але це, певно, й було смішно, бо жодне місто не було нашим. А особливо – це.
Поїзд зупинився, двері роз’їхалися. Едисон саме глибоко втягнув носом повітря, коли в наш вагон зайшла тітка-ботанічка в окулярах і бушлаті. Побачила нас, і в неї відвисла щелепа. Потім мудро вирішила розвернутися й вийти. Ото вже ні. Дякую. Але я її розумів. Ми були бруднющі й потворні, в чудернацькому старому одязі, заляпані кров’ю. Напевно, в нас був такий вигляд, наче ми щойно вбили того бідолаху, який лежав коло нас.
– Зроби
