правду кажучи, не хотілося, але й відмовитись боялася: ану знов розсердить коменданта?
Отож, сказала:
– Можна, якщо німножєчко…
Комендант відчинив шафку, дістав дві гранчасті склянки, коробку цукерок (ополовинену вже) і пляшку з високим горличком та темно-червоною рідиною. Розлив у склянки по горішні обідки, кивнув Милосьці, вказуючи очима на стільця:
– Садісь! Вип’єм за твойо прібитіє в нашє благословєнноє царство!
Милоська пригубила й поставила склянку на стіл.
– Нє-нє, так нє гадіцца! Да дна нада! – і комендант втиснув їй гранчака в долоню. – Пєй, а то нє відать тіб’є харошай комнати, как сваєво заднєво прахода бєз зєркала! Пасєлю в пьятімєсную. А єслі всьо будєт у нас палюбовна, то магу в двумєсную тіб’я апрєдєліть. Панімаєшь? Да чьто там в двумєснаю! Я магу дажє тіб’я адну в трьохмєснаю. Жіть будішь, как в маслє качацца! Лаві, как гаваріцца, мамєнт!
Коли б та сердешна секретарша, навчаючи дипломатії, попередила б чи бодай натякнула, чим та дипломатія закінчитися може!..
Прокинулась Милоська на ранок сама в «трьохмєсной», згадала, що було, і жах крижаним панцирем скував їй серце: «А що ж тепер буде? А що ж як забірємінію?»
Днів зо три ходила, мов прибита, ледве діждалася вихідних, щоб у село поїхати. А в автобусі, коли дорога заспокоїла (бо таки ж додому, до тата з мамою!..), обдумала все тихо-мирно й спокійно – і визрів у Милоськи простий, але й геніальний, план: «Поїду завтра до Стьопки. Скажу, щоб вертався. А не захоче, то дам йому. Ми ж не розведені, якщо й справді забірємінію, то вже не відкрутиться!..»
І стало Милосьці, як так придумала собі, легко й вільно, та так, що навіть на спів потягнуло. Ледве дочекалася доїхати, і, вийшовши з автобуса, пішла не селом, а вздовж крайньої вулиці полем, та й наспівалася ж, поки батьківського обійстя дісталася, аж у горлі запершило.
10
Як задумала, так і зробила.
Побачив Стьопка її та й онімів. Обмацував зголоднілим поглядом цицьочки Милосьчині, що двома тугенькими горбками видималися під блузкою (зумисне тіснувату зодягла), по тім очі його опускалися нижче й нижче, дійшли до литочок, а вони у Милоськи були завше кругленькі й налиті – тут природа не поскупилася, вділила їй саме те, що треба.
– Так ось, – сказала Милоська, усміхаючись, – приїхала я, значить.
А Стьопка (ну, не придурок?):
– А чого приїхала?
Милоська очі заокруглила, стрельнула злостиво випученим поглядом, та й замовкла на якийсь час. Запитання Стьопчине збило її з пантелику, – ніяк-бо не думала, не гадала, що така оказія може вийти. Добираючись до райцентру, науявляла собі: як забачить Стьопка її, кинеться з обійманням, приставатиме, зійтись умовлятиме. А що ж? «Чого приїхала?» Прикидається, що нерадий, гордість, бач, свою показує!
Хотілося Милосьці розвернутися та й піти, – але куди ж ти розвернешся к лихій годині, куди підеш?! Хочеш чи ні, а треба укоськувати цього придурка. Нікуди не подітися – треба!..
Отож, проковтнувши образу, зсилувала себе
