діти. Кричали біля хвіртки, далі йти боялися, у Павлінських був лихий грізний пес, повне ім’я – Авріл Федорович. А коротке – Вусань. Владка його так назвала саме тому, що Авріл Федорович, шкільний вчитель біології, на честь якого була названа вівчарка, був вусанем. Вівчарка – ні, вівчарка вусів не носила. Павлінська не воліла, не хотіла пояснювати, чому один вусатий, інший ні, чому при абсолютній несхожості, до того ж один – собака, інший – вчитель, імена були однакові. Назвала, то й назвала. Все. Владка знайшла Вусаня маленьким, сліпим, ледь живим цуценям в якійсь канаві. Павлінські, добрі люди, цуценя викохали, і тепер, як будь-яка порядна підібрана німина, Авріл Федорович Вусань як міг відпрацьовував своїм милосердним господарям за такий карколомний кульбіт його псячої долі. І всюди слідував за молодшою своєю господинею Владкою. Судячи зі зграї собак, яка зазвичай супроводжувала Владку і Вусаня всюди, Авріл Федорович усім розповів про своє казкове спасіння і про те, що дівчинка взагалі витрачає всі свої кишенькові копієчки на гуманітарну підтримку геть усіх зустрічних-перестрічних собак і котів.
– Зараз вийде Павлінська, – казали одне одному діти, – і тоді вмить нам буде цікаво і весело.
І Павлінська виходила.
Владка змалечку любила малювати. До того ж малювати не тільки пензлем чи олівцем. Але й уявою. Дух захоплювало, коли вона переказувала прочитане або побачене.
Коли вона вимовляла, наприклад, слово «оленятко», ми тієї ж миті бачили його тонку гнучку шийку, стрункі високі ніжки, оксамитові вушка і полохливі вогкі оченята. Коли вона, побувавши з мамою в Москві, описувала нам побачену в Третяківці картину, то через десятки років, побачена багатьма з нас на власні очі, – вона, та картина, виявилася дуже подібною до тієї, яку описувала дев’ятирічна Владка. А можливо, це ми вже розглядали картину Владчиними очима. Коли вона розповідала про Хотинську фортецю, куди їздила на екскурсію з класом старшої сестри, ми, немов в історичному кінофільмі, бачили ветхі зруйновані стіни, іржаві горбисті кулі картечі, хиткі прогнилі сходи, зарослий рів і мовчазний древній дубовий міст, і те, як маленький боязкий струмочок по краплі просочується крізь каміння, щоб хоч трохи втамувати спрагу оточених воїнів, поранених стрілами грізних завойовників.
І мало хто тоді знав, що дрімає в ній, у цій маленькій тендітній незграбній дитині, яка відкрито й заразливо регоче від радощів при зустрічі з друзями, дивиться недовірливо спідлоба на чужинців, – що спить в ній до часу великий талант, дивовижний хист малювальниці й особлива кебета – бачити незначні для інших, але найчарівливіші деталі життя, відчувати найтонші його нюанси.
Одного разу Владка винайшла катамаран. Зимовий катамаран, розтлумачила б Владка. А як було. Вони з сестрою Ірою відвідували музичну школу. Так хотіла мама Тамарапална. Вчителька молодших класів. Зі свого скромного бюджету (в сім’ї було троє донечок) Тамарапална віддавала чималу суму за уроки музики. Владка вчилася грати на акордеоні,
