ти гарно товаришувала з моєю мамою, своєю вчителькою, – ти залишалася зі мною посидіти ввечері, коли мої батьки збігали в кіно. Я теж мріяла про такі фантастичні прикраси. Просто бачила, як я виходжу у двір грати в бадмінтон або біжу в музичну школу на хор, заходжу в зал, а на вухах у мене теліпаються ті самі великі круглі сережки з єгипетським орнаментом.
Я мріяла тихо і тобі навіть словом про це не обмовилася.
Потім, коли я звалилася з грипом, ти, Владко, мені принесла такі ж, але з іншим малюнком, іще кращим, – якісь дрібні сині та рожеві польові квіти вінком по колу… А я засмутилася і шкодувала, мовляв, навіщо мені – адже у мене немає дірочок у вухах. А ти сказала, нічого, так поносиш. З’ясувалося, що ти всього-на-всього філігранно розмалювала звичайні чайні бублики. І підвісила їх собі на вушка на тонкі петельки з прозорої ліски… А крізь досить відросле волосся, яке вже трішки прикривало вуха, якраз ліски не було видно. Уже потім, коли все відкрилося, коли ще хтось роздивився, що це за сережки, ніхто й не подумав сміятися. У місті були скуплені всі чайні бублики. Але так красиво тонко розмалювати їх і оформити ні в кого не виходило. Велика вигадниця і витівниця була ти, Владко Павлінська.
У неї був винятковий вроджений талант – вона подобалася. Усім. Владка притягувала погляди, на неї спеціально ходили дивитися, з нею хотіли розмовляти і дружити. І любити. Так.
Наприклад, грізний голова облвиконкому, якому вона, коли вже працювала викладачем художньої школи, якось оформляла вітальну адресу, чоловік насуплений, суворий, крикливий, прискіпливий і, як водиться, не дуже розумний, людина-знегода, яку боялися геть усі навколо, а його підлеглі без валідолу на роботу не ходили, так от він при зустрічі з Владкою вмить червонів і бентежився. Він ховав очі у складки щік, не знав, куди подіти руки, і нервово тупотів короткою повною ніжкою. Та хіба він один? Де б вона не була і з ким би не говорила, поглядом, усмішкою, жестом, словом вона блискавично ламала стіни, заслони, вирівнювала площини, згладжувала кути. І їй починали поклонятися.
Та що там можновладці – на неї миттєво звертали увагу достоту всі, не буду повторюватися. Якось ми з нею вийшли з магазину, а було це перед днем народження її чоловіка, і Павлінська несла просто в руках пляшку дорогої горілки і пластикову коробку з сьомгою, прегарно викладеною напівпрозорими скибочками. Зауважу, сумки у нас на той момент з собою не було, а упаковок чи либонь пакетів тоді в магазинах ще не давали. Виходимо з крамниці, щоб одразу заскочити в машину, яка на нас чекала, Владка така гарна, шикарна просто – на підборах, у довгому пальті, в зграбній хутряній шапочці-боярочці. І якийсь сидів на сходах магазину пияк, котрий вмить остовпів від побаченого, протираючи очі, скочив на ноги і захоплено заволав: «Бо-ги-ня! Глядіть усі! Сама красуня, а ще й в руках у їй горілка! Ой, все! Женюся!..»
Вона обживалась чудесно, елегантно і затишно в будь-якому місці – в кімнаті гуртожитку художнього училища,
