Уллману, ось кому. Такою ідеєю його осяяло минулої осені. Я йому все ввічливо розклав, я сказав: «Містере Уллман, а якщо, коли всі ми з’їдемося сюди наступного травня і я приготую на честь відкриття традиційну вечерю, – а це, як зазвичай, буде лосось у вельми делікатному соусі, – і всім стане зле, і лікар приїде і скаже вам: «Уллмане, що це ви тут накоїли? У вас вісімдесят найбагатших в Америці громадян постраждали внаслідок отруєння щурячою отрутою!»»
Джек, закинувши назад голову, зайшовся реготом.
– І що відповів Уллман?
Хеллоран поворушив язиком собі за щокою, немов намацуючи там крихту їжі.
– Він відповів: «То трахайтеся з пастками, Хеллоране».
Тепер розреготалися вже всі разом, навіть Денні, хоча й не був цілком певен, у чому саме сіль цього жарту, окрім того, що той якимсь чином торкався містера Уллмана, котрий, як виявилося, не конче геть усе знає.
Усі четверо пройшли до обідньої зали, зараз порожньої й тихої, з її казковим видом на захід, на притрушені снігом вершини. Кожна біла лляна скатертина була покрита полотнищем цупкого прозорого пластику. Килим, зараз згорнутий на міжсезоння, стояв у кутку, немов караульний на варті.
На протилежному боці зали був подвійний комплект дверей типу «кажанячі крила», а над ними напис золоченим старомодним курсивом: Салон-бар «Колорадо».
Перехопивши його погляд, Хеллоран сказав:
– Якщо ви людина питуща, сподіваюся, ви собі привезли якийсь запас. Звідси все вибрано дочиста. Прощальна вечірка службовців учора, розумієте. Від покоївок до носіїв, усі тут сьогодні тиняються з головним болем, включно зі мною.
– Я не п’ю, – повідомив коротко Джек. Вони повернулися до вестибюля.
За ті півгодини, що вони провели в кухні, там сильно порідшало. Довге центральне приміщення набувало тихого, пустинного вигляду, який, як гадав Джек, доволі скоро стане звичним для них. Порожніми стояли крісла з високими спинками. Поїхали вже черниці, які були сиділи біля каміна, та й саме вогнище вщухло до шару затишно тліючого приску. Венді визирнула на стоянку і побачила, що, окрім заледве якоїсь дюжини, зникли всі машини.
Вона вловила себе на тому, що їй хочеться, аби вони забралися у свій «фольксваген» і поїхали назад до Боулдера… чи бодай кудись звідси.
Джек роздивлявся по вестибюлі, шукаючи Уллмана, але того там не було.
Підійшла юна покоївка із заколотим на потилиці ясно-попелястим волоссям:
– Твій багаж уже на ґанку, Діку.
– Дякую, Селлі, – цьомнув він її в лоба. – Гарної тобі зими. Чув, ти виходиш заміж.
Коли вона пішла, зухвало вихляючи задком, він обернувся до Торренсів:
– Я мушу вже поспішати, якщо збираюся встигнути на свій літак. Хочу побажати вам усього найкращого. Вірю, що так і буде.
– Дякую, – відповів Джек. – Ви були дуже добрі.
– Я добре доглядатиму вашу кухню, – знову пообіцяла Венді. – Насолоджуйтеся Флоридою.
