нічого проти, збираюся очолити я. Нам усім дуже жаль, Енді.
– Ваша правда, сер, – підтакнув Рендолф.
– Дякую вам, – відповів Енді і, щойно Ендрія на мить накрила його долоню своєю, сльози знову почали сочитися йому з кутиків очей.
– Отже, всі ми маємо якесь уявлення про те, що саме в нас трапилося, – промовив Джим. – Хоча поки що ніхто в місті цього не зрозумів…
– Я певна, що ніхто й поза містом, – втрутилась Ендрія.
Великий Джим її проігнорував.
– …а військові, хоча й прибули, не вважають за потрібне встановити зв’язок з легітимно обраними керівниками міста.
– Проблеми з телефонами, сер, – повідомив Рендолф.
З усіма присутніми тут людьми Рендолф зазвичай був «на ти», вони звали одне одного на ім’я (а Великого Джима він узагалі вважав своїм другом), проте в цій кімнаті, мізкував він, мудріше буде звертатися до кожного відповідно «сер» або «мем». Перкінс поводився тільки так, і принаймні в цьому старий мав цілковиту рацію.
Великий Джим відмахнувся рукою, ніби проганяв якусь настирливу муху.
– Хтось із них міг би підійти з боку Моттона або Таркера і послати по мене – по нас, – проте ніхто не зволив цього зробити.
– Сер, ситуація все ще дуже… гм, мінлива.
– Авжеж, авжеж. Тож цілком можливо, саме тому ніхто нас досі не ввів у курс справи. Це цілком можливо, о так, і я молюся, щоб причина полягала саме в цьому. Сподіваюся, ви всі молитеся.
Усі покірно кивнули.
– Але зараз… наразі, – Великий Джим окинув присутніх серйозним поглядом. Він почувався серйозним. Але водночас і піднесеним. Налаштованим. Нічого неможливого нема, гадав він, у ймовірності того, що його портрет ще до кінця поточного року опиниться на обкладинці журналу «Тайм». Катастрофа – особливо та, де замішані терористи – не така вже й погана штука. Достатньо згадати, що вона принесла Руді Джуліані[99]. – Саме зараз, леді і джентльмени, я гадаю, ми зіткнулися з абсолютно реальною ймовірністю того, що нас покинули напризволяще.
Ендрія прикрила собі рот рукою. Очі її горіли чи то від жаху, чи від надлишку наркотику. Мабуть, від того й іншого разом.
– Цього не може бути, Джиме!
– Надіймося на краще, готуймося до найгіршого, так любить казати Клодетт, – заговорив глибоко відсутнім тоном Енді. – Любила, тобто. Сьогодні вранці вона приготувала мені чудовий сніданок. Яєчню з залишками сиру від тако[100]. Боже!
Сльози, що було пригальмували, знову почали струменіти йому з очей. Ендрія знову поклала руку на його долоню. Цього разу Енді відповів їй рукостисканням. «Енді й Ендрія, – подумав Великий Джим, і нижня половина його обличчя скривилася у ледь помітній посмішці. – Близнюки Дурноголовці».
– Надіймося на краще, готуймося до найгіршого, – повторив він. Який мудрий вислів. Найгірше в даному випадку – це кілька
Рудолф Джуліані (нар. 1944 р.) – мер Нью-Йорка у 1994–2001 рр. мав неоднозначну репутацію, після атак терористів 11 вересня 2001 р. організував швидке відновлення повноцінної життєдяільності міста, журналом «Тайм» був оголошений «Людиною року», отримав почесний титул лицаря від королеви Британії Єлизавети ІІ.
Тако – популярна страва мексиканського походження.
