веселки»[138]; річ, про яку не вільно навіть думати, хіба що лише тоді, коли це абсолютно необхідно. Коли це стає необхідним, воно мусить бути зроблено і знову забуто.
«Ма, я бачу твої трусики», – думає він, і якомога швидше залагоджує свою справу. У тутешній аптечній шафці мається вазелін, але він його не використовує. Він хоче, щоб йому пекло.
Повернувшись до просторого робочого приміщення підвалу, Брейді промовляє наступне слово. Це слово: Хаос.
У дальнім кінці його командно-контрольного центру на висоті три фути над підлогою простягнулася довга полиця. На ній рядком стоять сім комп’ютерів-ноутбуків з відкритими темними екранами. Є там також крісло на роликах, отже, він може швидко пересуватися від одного до іншого. Коли Брейді вимовляє своє магічне слово, всі сім комп’ютерів оживають. На кожному екрані з’являється число 20, потім 19, за ним 18. Якщо він дозволить цьому відліку досягти нуля, вступить в дію самовбивча програма, яка дочиста вишкребе його жорсткі диски і завантажить на них всякий мотлох.
– Пітьма, – вимовляє він, і великі цифри на екранах зникають, замість них з’являються зображення комп’ютерних робочих столів – сцени з «Дикої зграї»[139], його улюбленого фільму.
Він пробував і «Апокаліпсис», і «Армагеддон» – на його погляд, набагато кращі стартові слова, сповнені остаточної фатальності, – але програма розпізнавання звуків має з ними проблеми, а останнє, чого йому хочеться, це щоб усі його файли було замінено через якийсь ідіотський глюк. Двоскладові слова безпечніші. Не те щоб на шести комп’ютерах із семи було чогось багато. З них тільки на Номері Три мається те, що жирний екс-коп назвав би «інкримінуючою інформацією», але Брейді подобається дивитися на шикування цієї комп’ютерної армади, як вона отак уся вмикається. Від цього підвальна кімната ніби дійсно стає якимсь командно-контрольним центром.
Брейді вважає себе не тільки руйнівником, але й творцем, хоча він пам’ятає про те, що поки що йому не вдалося створити нічого такого, що буквально б запалило цей світ, і його переслідує імовірність того, що ніколи й не вдасться. Що, в найкращому випадку, в нього розум другорядного творчого ґатунку.
Узяти, наприклад «Роллу». Ця ідея прийшла йому одного вечора спалахом осяяння, коли він чистив пилосмоком вітальню (як і порання біля пральної машини, ця робота нижче гідності його матері). Він тоді накидав рисунок пристрою, який скидався на ослінчик на коліщатках, з мотором і коротким патрубком під дном. Брейді розраховував, що, застосувавши просту комп’ютерну програму, можна сконструювати апарат, який сам їздитиме по кімнаті та всмоктуватиме пил. Якщо він наштовхуватиметься на якусь перешкоду – скажімо, на стілець або на стіну – він сам розвернеться і поїде в іншому напрямку.
Він уже почав будувати справжній прототип, а потім у вітрині крамниці дорогих електроприладів у центрі міста побачив, як діловито катається варіант його «Ролли». Навіть назва була похожою –
«Gothic Rainbow: Beginning Volume of the Vampire Noctuaries» (1997) – перший роман каліфорнійського дизайнера комп’ютерних ігор і скейтбордів Eric Muss-Barnes (нар. 1971 р. у штаті Огайо), у якому йдеться про кохання дорослого вампіра до юної, непопулярної серед однолітків дівчини.
«The Wild Bunch» (1969) – технічно й стилістично видатний фільм у жанрі вестерн режисера Сема Пекінпа (1925–1984), у якому йдеться про банду, що 1913 р. після невдалого пограбування залізничної контори відчайдушно проривається з Техасу до Мексики.
