ніби хотіла покласти її йому на плече. Він гордо всміхнувся, його обличчя зашарілося, йому було приємно усвідомлювати, що вона тішиться, бачачи свого сина, свого любого єдиного сина в шлюбному ліжку поруч із прекрасною нареченою, справжньою принцесою. Лише я зрозуміла, що бачити мене усміхненою в його ліжку їй було важко, це розбудило в ній ревнощі, які терзали її, наче вовк, що встромив зуби їй у живіт. Її обличчя скривилося, коли вона зачиняла за собою двері, й, коли клацнув замок і ми почули, як охоронці стукнули списами, поставивши їх на підлогу, ми обоє зітхнули, ніби чекали цієї миті, коли нарешті залишимося самі-одні. Я підвела голову й моя рука ковзнула з його плеча, але він зловив її й притиснув мої пальці до своєї ключиці.
– Нехай вона буде тут, – сказав він.
Щось у виразі мого обличчя остерегло його, що то була не ласка, а фальшива монета.
– О що то було? Якийсь зловтішний дівочий трюк?
Я прибрала руку.
– Нічого, – сказала я.
Він подивився на мене погрозливим поглядом, і на мить я злякалася, що розгнівала його й він наполягатиме, щоб підтвердити наш шлюб і взяти мене під натиском гніву, щоб зробити мені боляче й ще раз боляче. Але потім він пригадав, що я ношу в собі його дитину й він не повинен доторкатися до мене, поки я вагітна, й підвівся з ліжка, сердитий від образи, накинув на плечі розкішний шлюбний халат і сів біля вогню, підтягнув письмовий стіл до стільця й запалив свічку. Я зрозуміла, що весь день був для нього зіпсований цією однією хвилиною. Він оголосить день зруйнованим через цю хвилину, пам’ятатиме хвилину й забуде день. Він завжди так боявся спізнати розчарування – і воно підтвердило його песимізм. Тепер він пам’ятатиме геть усе – собор, церемонію, банкет, хвилини, які дарували йому втіху, – крізь серпанок образи протягом решти свого життя.
– Яким же я був дурнем, подумавши, що ти поставилася до мене з любов’ю, – коротко сказав він. – Я подумав, ти доторкнулася до мене з ніжністю. Я подумав, наші шлюбні обітниці зворушили твоє серце. Я подумав, ти поклала голову мені на плече з почуттям приязні. Дурень я, та й годі.
Я не змогла йому відповісти. Звичайно ж, я не могла поставитися до нього з любов’ю. Він мій ворог, убивця мого коханого. Він той, хто мене зґвалтував. Як він міг подумати, що між нами може коли-небудь виникнути почуття приязні?
– Ти можеш спати, – кинув він через плече. – Я хочу переглянути деякі прохання. Світ наповнений людьми, які чогось хочуть від мене.
Мені було байдужісінько до того, що в нього поганий настрій. Я ніколи не дозволю собі співчувати йому, хай навіть він буде розгніваний, чи навіть – можливо, як тепер, – ображений на мене. Він може знайти собі втіху або перебувати в поганому настрої всю ніч – як собі хоче. Я підтягла подушку собі під голову, розгладила нічну сорочку на округлому животі й повернулася до нього спиною. Потім я почула, як він сказав:
– О, я щось забув.
Він знову підійшов до ліжка, я подивилася
