битися поруч із ним і, коли Ричард упав, утік до святилища. Була якась серйозна причина, щоб він захотів покинути його. Він не дурень, він ніколи звідти не вийшов би, якби його справа була наперед програна. Ловел ніколи не покинув би святилище й не підняв прапор повстання, якби не знав, що матиме підтримку. Мусило існувати коло чоловіків, відомих лише один одному, які чекали слушної нагоди, можливо, коли Генрих наважиться покинути безпеку в Лондоні. Вони мусили бути готові збунтуватися проти нього. І вони не збунтувалися проти нього самі-одні, вони мусили мати претендента. Вони, звичайно ж, мали намір когось посадити на його місце.
Мати короля спопелила мене поглядом, ніби і я могла роздмухувати полум’я повстання, вона шукала знаків зради, ніби могла розгледіти знак Каїна в мене на лобі.
– Як собака, – промовила вона зі злістю. – Хіба не так його називають? Ловел – собака? Він вибрався зі своєї нори, як поганий пес, і посмів кинути виклик миру мого сина. Генрих буде спантеличений. Але я – ні! Він буде такий приголомшений!
– Благослови його Боже! – промурмотів архієпископ, доторкнувшись до золотого розп’яття, що висіло на перловому ланцюжку на його грудях.
Моя мати була взірцем стурбованості.
– Він зібрав військо? Френсис Ловел?
– Він пожалкує! – заприсягнулася її світлість мати короля. – І він, і Томас Стафорд разом із ним. Вони пожалкують, що потурбували мир і велич мого сина. Сам Бог привів Генриха до Англії. Заколот проти мого сина – це бунт проти волі Бога. Вони єретики, а не лише зрадники.
– І Томас Стафорд? – затуркотіла моя мати. – Стафорд також узявся за зброю?
– І його фальшивий брат! Вони обидва! Зрадники! Усі вони!
– Гамфрі Стафорд? – неголосно вигукнула моя мати. – І він теж? Але ж разом Стафорди можуть скликати дуже багато людей! Двоє синів із таким великим ім’ям! Чи його величність король виступив проти них? Чи зібрав він військо?
– Ні, ні. – Леді Марґарет відмахнулася від цього запитання, ніби знала, що ніхто не поставить під сумнів мужність короля, якщо вона наполягатиме, аби він заховався в Лінкольні й доручив воювати комусь іншому. – Чому він має битися з ними? У цьому нема ніякого глузду. Я написала йому, щоб він залишився там, де він є. Його дядько Джаспер Тюдор очолить його людей. Генрих зібрав тисячі вояків для війська Джаспера. Й пообіцяв простити кожного, хто капітулює. Він написав мені, що вони погнали бунтівників на північ, до Мідлгема.
Це був улюблений замок Ричарда, дім його дитинства. У всіх північних графствах люди, які приєднувалися до Френсиса Ловела, його найближчого друга й супутника його дитинства, либонь, знали Ричарда й Френсиса ще з дитинства. Френсис знав усю місцевість навколо Мідлгема; він знав, де можна влаштувати засідку, а де заховатися.
– Господи, – спокійно сказала моя мати. – Нам треба молитися за короля.
Мати короля зітхнула з полегкістю, почувши цю пропозицію.
– Звичайно, звичайно. Двір піде
