власна дружина. Він той, кого не любить ніхто. Він провів юність, чекаючи англійського трону, він ризикував життям, воюючи за трон Англії, а тепер зрозумів, що корона, яку він завоював, порожня. Вона позбавлена серця. У ній нема нічого.
Я нічого не змогла придумати, щоб заповнити ніякову мовчанку.
– Ти маєш прихильників, – спробувала заспокоїти його я.
Він коротко й гірко засміявся.
– О, так, я трохи їх собі купив: Куртене й Говарди. І ще я маю друзів, яких забезпечила мені моя мати. Я також можу розраховувати на кількох давніх друзів, наприклад, на свого дядька, графа Оксфордського. Я можу довіряти Стенлі та родичам своєї матері. – Він помовчав. – Чоловікові дивно ставити таке запитання своїй дружині, але я ні про що інше не думаю, коли мені сказали, що Ловел повстав проти мене. Я знаю, він був другом Ричарда. Він так любив Ричарда – і я в цьому мав нагоду переконатися, – що став битися за нього, навіть коли Ричарда вже не стало. Це наштовхнуло мене на думку: а чи можу я розраховувати на тебе?
– Навіщо ти запитуєш?
– Бо всі мені розповідають, що ти любила Ричарда. І я знаю тепер тебе досить, аби не сумніватися в тому, що тобою керували не амбіції, коли ти хотіла стати його королевою, тобою керувала любов. Тому я тебе й запитую. Ти досі його любиш? Як лорд Ловел? Як жінки з Йорка? Ти досі любиш його, попри його смерть? Як люблять його Йорк і лорд Ловел? Тож чи можу я розраховувати на тебе?
Я легенько посунулася, ніби мені було незручно сидіти на м’якому ліжку й надпила з кухля. Потім показала на свій живіт.
– Я вже тобі сказала, що я твоя дружина. Ти можеш розраховувати на це. Я майже готова народити твою дитину. Ти можеш розраховувати й на це.
Він кивнув.
– Ми обоє знаємо, як між нами все почалося. Йшлося про те, щоб народити дитину. Про кохання між нами не йшлося. Ти відмовила б мені, якби могла, бо щоночі ти відвертала обличчя від мене. Але я думав, коли звідси поїхав, коли зустрівся з таким недружнім до себе ставленням, із повстанням, – чи може між нами виникнути почуття вірності, почуття довіри?
Він навіть не згадав про кохання.
Я відвернула від нього погляд. Я не могла витримати його пильний погляд і не могла відповісти на його запитання.
– Усе це я вже пообіцяла, – сказала я без особливої певності в голосі. – Коли давала шлюбну обітницю.
Він відчув відмову в моєму голосі. Лагідно нахилився й забрав у мене порожній кухоль.
– Тоді я не допитуватимуся більше, – сказав він і вийшов із кімнати.
Пріорат святого Свідзіна, Вінчестер
Рожеве сонце у шафранових хмарах опустилося за моїм підвіконням, коли я прокинулася вересневого вечора з легкого полудневого сну й лежала, втішаючись теплом на обличчі, знаючи, що це мій останній день сонячного світла. Цього вечора я муситиму вдягтися, вислухати компліменти двору, одержати від
