стала навколішки на дошки, щоб вона благословила мене, а потім сіла поруч із нею, так щоб мої ноги метлялися над краєм помосту, й моє віддзеркалення дивилося на мене, наче я була водяною богинею, що живе під водою, яка чекає, коли її визволять від чарів, а не незаміжньою принцесою, якої ніхто не хоче.
– Ти чула про нову хворобу, яка лютує в Сіті? – запитала я в неї.
– Атож, чула, бо король постановив не коронуватися, ризикуючи зібрати докупи стільки людей, які можуть бути хворими, – сказала вона. – Генрих хоче залишитися переможцем, протягом ще кількох тижнів, поки минеться хвороба, він буде некоронованим королем. Його мати, її світлість леді Марґарет, проголошує молитви, щоб не дати хворобі наблизитися до неї; вона вважає, що Бог привів її сина так далеко, але тепер Він наслав чуму, щоб перевірити його твердість.
Подивившись угору на неї, я замружилася проти яскравого призахідного сонця, яке виблискувало яскравими кольорами, обіцяючи ще один жаркий не за сезоном день.
– Мамо, це твоя робота?
Вона засміялася.
– Ти звинувачуєш мене у відьмацтві? – запитала вона. – У тому, що я накликала на народ чумний вітер? Ні, я на таке неспроможна; а якби я навіть була наділена такою могутністю, то не стала б застосовувати її. Цю хворобу приніс із собою Генрих, бо найняв найгірших у християнському світі людей, щоб підкорити цю бідолашну країну, це вони принесли її з найтемніших і найбрудніших в’язниць Франції. Немає ніякої магії в тому, що люди переносять хворобу, коли вирушають у похід. Саме тому вона почалася у Велсі, а потім прийшла до Лондона, – вона йшла за ними, але не завдяки чарам, а через бруд, який вони залишали за собою, і через тих жінок, яких вони зґвалтували, коли проходили, – нещасні душі. Це злочинне військо Генриха принесло сюди хворобу, хоч усі вважають: це знак того, що Бог проти нього.
– Але можливо, це те й те? – запитала я. – І хвороба, і знак?
– Немає сумніву, це обидві причини, – сказала вона. – Вони повідомляють про те, що король, чиє правління почалося з поту, муситиме тяжко трудитися, щоб утриматися на троні. Ця хвороба вбиває його друзів та прихильників, так ніби це зброя, спрямована проти нього й проти них. У своєму тріумфі він втрачає більше союзників, аніж будь-коли гинуло на полях битви. Це було б смішно, якби не було так сумно.
– А що це означає для нас? – запитала я.
Вона подивилася вгору за течією, ніби сама річка мали принести відповідь до моїх ніг, які метлялися над нею.
– Я поки що не знаю, – замислено промовила вона. – Не можу сказати. Але якщо він сам захворіє й помре, то люди скажуть, що це здійснився Божий суд над узурпатором, і захочуть посадити на трон спадкоємця Йорків.
– А чи маємо ми його? – запитала я голосом, ледве чутним через плюскіт води. – Наступника престолу з роду Йорків?
– Звичайно, маємо: Едварда Ворікського.
Я завагалася.
– А чи маємо ми іншого? Ще ближчого?
Досі
