шкірою і старим залізом. Ми разом сиділи у Франції в окопах.
– Хлопці, – каже він, – я бачив, що сталося. Я тут із своїм Союзом співаків. Он там, за колоною. Нас понад десяток. Ми допоможемо вам, якщо ті морди чіплятимуться. Домовились?
– Домовились, Бодо! Тебе нам просто Бог послав.
– Не думаю. Однак тут не місце порядним людям. Ми зайшли сюди тільки випити по кухлю пива. На жаль, такого доброго пива, як тут, немає більше ніде в цілому місті. Але тутешній хазяїн – безхарактерне гузно.
Я вважаю, що Бодо надто загнув, вимагаючи, щоб у такої примітивної частини людського тіла був ще й характер; але саме тому в цій вимозі є щось величне. В розтлінні часи треба вимагати неможливого.
– Ми скоро йдемо звідси, – каже Бодо, – а ви?
– Ми теж.
Ми розраховуємось і встаємо. Не встигаємо ми ще дійти до дверей, як охоронці національного гімну опиняються надворі. Якимось дивом у руках у них опиняються палиці, каміння й кастети. Скандалісти півколом оточують вхід.
Тут з’являється Бодо. Він одпихає нас убік і разом з своїми дванадцятьма друзями виходить наперед.
– Ви чогось хотіли, шмаркачі? – питає він.
Охоронці держави лупають очима.
– Боягузи! – заявляє, нарешті, ватажок, який хотів з двадцятьма спільниками напасти на нас трьох. – Ми вас ще десь спіймаємо.
– Безперечно, – погоджується Віллі. – Задля цього ми кілька років сиділи в окопах. Тільки старайтеся, щоб вас завжди було в три або чотири рази більше за нас. Перевага в силі додає патріотам упевненості.
Ми йдемо головною вулицею. На небі мерехтять зірки. Крамниці яскраво освітлені. Іноді, коли зустрічаєшся з фронтовими друзями, все це й досі здається чимось дивним, хвилюючим, прекрасним і незбагненним: і що ти можеш отак гуляти собі, і що ти вільний і живий. Мені раптом стає зрозуміло, що мав на увазі Верніке, коли говорив про вдячність. Це вдячність не комусь особисто: просто вдячність за те, що на деякий час пощастило уникнути смерті – тільки на деякий час, бо ж остаточно уникнути її не може ніхто.
– Вам треба перемінити кафе, – каже Бодо. – Може, виберете наше? Там не буває таких крикливих мавп. Ходімо, ми вам покажемо його.
Ми заходимо. Внизу тут подають каву, зельтерську воду, пиво й морозиво, а нагорі розташовані приміщення для зібрань. Союз Бодо – це Союз співаків. Місто зараз просто кишить різними союзами, кожен має свої приміщення для зібрань, свій статус, свої порядки денні, кожен вважає свою діяльність дуже важливою і надзвичайно серйозно ставиться до неї. Союз Бодо збирається щочетверга.
– У нас чудовий чоловічий хор на чотири голоси, – каже Бодо. – Тільки з першими тенорами слабувато. Смішно, але, мабуть, на війні було вбито дуже багато перших тенорів. А в нашої зміни ще тільки ламається голос.
– Ось у Віллі перший тенор, – заявляю я.
– Справді? – Бодо зацікавлено дивиться на Віллі. – Ану, візьми оцю ноту!
Бодо заливається, як дрізд. Віллі повторює за ним.
