Я вже змучився від цих смертей. Ґеорґ дістав свій купальний халат їдко-зеленого кольору. Він сидить у ньому, як спітнілий бонза. Вдома Ґеорґ любить яскраві кольори. Тепер я знаю, про що нагадала мені наша сьогоднішня розмова, – про те, що недавно говорила Ізабела. Я вже добре не пам’ятаю всього, але вона, здається, казала мені, що речі обманливі. Однак чи це справді обман для нас? Чи ми на якусь мить стали на сантиметр ближче до Бога?
Келія поетів у «Валгалі» – невеличка кімната з паркетною підлогою. На полиці з книгами стоїть бюст Гете, на стінах розвішено фотографії та гравюри німецьких класиків, романтиків і кількох сучасних письменників. Тут збираються члени клубу поетів і цвіт міської інтелігенції. Засідання відбуваються щотижня. Час од часу сюди заходить сам редактор щоденної газети, до якого або відверто підлещуються, або потаємно ненавидять його, в залежності від того, прийме він чи відхилить статтю. Однак редактор не звертає на це жодної уваги. Він рухається в хмарі цигаркового диму, як лагідний дядечко, одні його лають, інші поважають, ще інші зводять на нього наклепи, але всі сходяться на тому, що він зовсім не розуміється на сучасній літературі. За Теодором Штормом, Едуардом Меріке і Готфрідом Келлером для нього починається велика пустеля.
Крім нього тут бувають ще кілька радників обласного суду і чиновників на пенсії, що цікавляться літературою, Артур Бауер і деякі його колеги, поети міста, кілька художників і музикантів, а інколи, як гість, хтось із сторонніх.
Біля Артура Бауера упадає вже підлабузник Матіас Грунд, який сподівається, що Артур видасть його «Книгу смерті в семи частинах». З’являється Едуард Кноблох, засновник клубу. Він швидко озирає кімнату і веселішає. Його критики і вороги не прийшли. На мій подив, він сідає біля мене. Після вечора з куркою цього я ніяк не сподівався.
– Як справи? – питає він, до того ж цілком по-людському, не так, як у себе в ресторані.
– Блискуче, – відповідаю я, знаючи, що це зіпсує йому настрій.
– Я пишу нову серію сонетів, – каже Едуард, не звертаючи уваги на мої слова. – Ти нічого не маєш проти?
– А що я можу мати проти? Сподіваюсь, вони заримовані?
Я маю перевагу над Едуардом, бо вже опублікував у щоденній газеті два сонети, а він – тільки два повчальні віршики.
– Це буде цикл, – каже він, на мій подив, трохи збентежено. – Річ у тому, що я хочу назвати його «Герда».
– Називай собі, як… – я раптом вражено зупиняюсь на півслові. – Герда, кажеш? Чому Герда? Герда Шнайдер?
– Дурниці! Просто Герда.
Я підозріло дивлюсь на цього жирного кабана.
– Що це має означати?
– Ніщо. Просто поетична присвята. В сонетах ідеться про цирк. У загальних рисах, звичайно. Ти ж знаєш, що фантазія оживає, коли вона – хоча б теоретично – направлена на щось конкретне.
– Облиш свої фокуси, – кажу я. – Говори швидше, що все це означає, ти, шахраю!
– Шахраю? – вигукує він з удаваним обуренням. –
