це ви мусили зробити. Але пора мучеників минула. Зате на фронті, коли мені доводилося ходити до відправи, я наслухався вдосталь молитов за перемогу Нашої зброї. Ви гадаєте, що Христос молився б за перемогу галілеян над філістимлянами?
– Очевидно, дощ дуже збуджує вас і робить демагогом, – спокійно каже Бодендик. – Вам, певно, добре відомо, що з допомогою спритності, недомовок, перекручень і однобокого висвітлення можна напасти на все, що завгодно.
– Відомо. Тому я й вивчаю історію. Нам завжди твердили в школі на уроках закону божого про похмурі, примітивні, жорстокі дохристиянські часи. Я читаю зараз про це і переконуюсь, що ми не набагато кращі. Щоправда, ми маємо успіхи в науці й техніці, але й їх головним чином використовуємо для того, щоб якомога більше вбивати людей.
– Коли людина хоче щось довести, вона може довести все, любий друже. Навіть цілком протилежне тому, що є насправді. Для кожної упередженої думки знаходяться докази.
– Авжеж, – кажу я. – Церква блискуче продемонструвала це, коли вбивала гностиків.
– Гностиків! Що ви про них знаєте? – з образливим подивом питає Бодендик.
– Досить, аби мати підозру, що вони були найтолерантнішою частиною християнства. А єдине, чого я досі навчився в житті, – це цінувати толерантність.
– Толерантність… – починає Бодендик.
– Толерантність! – повторюю я. – Повагу до інших. Розуміння інших. Вміння давати іншим жити, як їм подобається. Толерантність, для означення якої в нашій любій вітчизні немає навіть власного слова.
– Інакше кажучи, анархія, – тихо але раптом дуже різко зауважує Бодендик.
Ми стоїмо перед церквою. В ній уже горить світло, і різнобарвні шибки у вікнах заспокійливо мерехтять крізь рухому завісу дощу. З відчинених дверей лине слабкий запах ладану.
– Толерантність, пане вікарій, – кажу я, – не анархія, і ви знаєте, яка між ними різниця. Але не насмілюєтесь визнати толерантність, бо вашій церкві вона не властива. Ви єдині робите людей щасливими! Ніхто не володіє небом, тільки ви! Ніхто не може звільнити людей від страждань, тільки ви! У вас монополія. Немає більше жодної такої релігії, як ваша! Ви – диктатура! Як же ви можете бути толерантними?
– А нам і не треба бути толерантними. З нами – правда.
– Звичайно. Он там! – кажу я, киваючи на освітлені вікна. – Відрада, коли ти боїшся життя. Ні про що не думай: я знаю для тебе все! Обіцянка неба і залякування пеклом – гра на найпростіших емоціях – що вона має спільного з правдою, ця фата моргана нашого мозку?
– Гучні слова! – заявляє Бодендик, знову спокійний, самовпевнений і трохи глузливий.
– Так, єдине, що ми маємо, – це гучні слова, – кажу я, сердитий сам на себе. – У вас теж немає нічого іншого, крім гучних слів.
Ми заходимо до церкви.
– У нас є таїнство причастя.?.
– Так…
– І віра, яка тільки тупоголовим, котрим їхній недорозвинений мозок псує
