можу, – відповідаю я, вражено дивлячись на неї.
Якусь мить Ізабела стоїть мовчки.
– Недостатньо, – бурмоче вона. – Завжди недостатньо! Завжди, завжди недостатньо!
– Так, – кажу я. – Так, цього ніколи не досить. Ніколи в житті, ніколи й нікому. Мабуть, ми завжди любимо надто мало, і в цьому трагедія людства.
– Недостатньо, – повторює Ізабела так, ніби зовсім не чула моїх слів. – Інакше нас не було б і досі двоє.
– Ти хочеш сказати, що ми стали б чимось одним?
Вона киває.
Я думаю про розмову з Ґеорґом того дня, коли ми пили глінтвейн.
– Ми завжди повинні залишитись кожен собою, Ізабело, – обережно кажу я. – Але ми можемо кохатись і вірити, що стали чимось одним.
– Ти гадаєш, що ми вже були колись чимось одним?
– Не знаю. Цього ніхто не може знати. В нас не залишилося спогадів.
Ізабела пильно дивиться на мене в темряві.
– Справді, Рудольфе, – шепоче вона. – Спогадів не залишається. Ні про що. А чому? Весь час шукаєш їх. Чому все десь дівається? Було ж усього так багато! І тільки й знаєш, що воно було! А більше нічого. Чому більше нічого не відомо? Ти і я в одному – чи таке вже було колись? Кажи! Ну, кажи ж! А якщо було, то де воно ділось, Рудольфе?
Вітер жбурляє в нас хвилю дощу. Багато є такого, що здається, ніби воно вже колись існувало, думаю я. Часом воно з’являється знову, стоїть перед тобою, і ти знаєш, що таке вже колись було, точнісінько таке, і навіть якусь мить знаєш, що буде далі, але потім, коли хочеш затримати його, воно зникає, як дим або мертвий спогад.
– Ми не можемо пам’ятати себе, Ізабело, – кажу я. – Ми – як дощ. Він теж виник із двох – з кисню і водню, двох газів, які тепер уже не знають, що були колись газами. Тепер вони – тільки дощ і не мають ніяких спогадів про те, чим були раніше.
– Або як сльози, – каже Ізабела. – Але сльози повні спогадів.
Якийсь час ми йдемо мовчки. Я думаю про ті дивні хвилини, коли раптом здається, ніби те, що ти вважав спогадом, як дві краплі води схоже на подію, котра відбувалась багато людських життів тому. Під ногами в нас скрипить жорства. За парковим муром протяжно сигналить автомобіль, наче чекає на когось, хто хоче втекти звідси.
– Тоді воно – як смерть, – каже нарешті Ізабела.
– Що?
– Кохання. Глибоке кохання.
– Кому це відомо, Ізабело? Я думаю, що цього ніхто не може знати. Ми ще знаємо щось, поки залишаємось кожен своїм Я. Коли б наші Я злились в одне, то з нами було б, як з дощем. Ми стали б новим Я і не могли б більше пам’ятати про свої колишні окремі Я. Ми були б не збагаченим Я – через Ти; а чимось іншим, що так відрізнялось би від попереднього, як дощ від повітря.
– А коли б кохання було таке глибоке, щоб ми злилися в одне, то це було б як смерть?
– Можливо, – нерішуче кажу я. – Але не як знищення. Ніхто не знає, що таке смерть, Ізабело.
