інколи навіть удень, якщо матимете час.
– Навіщо?
– На це я не можу відповісти вам, – мовить Верніке. – Однак скажу, що, побувши з вами, вона завжди стає спокійніша. Для неї це добре… Вистачить з вас такого пояснення?
– Вона вважає мене за когось іншого.
– Нічого. Для мене важливо не те, як почуваєте себе ви, а як почувають себе мої хворі. – Верніке підморгує мені. – Бодендик сьогодні ввечері хвалив вас.
– Невже? Для цього в нього не було аж ніяких підстав!
– Він запевняє, що ви повертаєтесь назад до сповіді й причастя.
– От ще вигадав! – кажу я, щиро обурений.
– Не зневажайте мудрості Церкви! Вона – єдина диктатура, яка протрималась два тисячоліття.
Я спускаюсь до міста. Крізь дощ сивими пасмами пливе туман. З думки в мене не сходить Ізабела. Я покинув її напризволяще; так вона зараз думає, я знаю. Не треба було взагалі більше ходити туди, міркую я. Це тільки бентежить мене, а я й так не маю спокою. Але що було б, якби Ізабела більше не жила там? Хіба б я не почував себе, так, наче втратив найважливіше, те, що ніколи не зможе постаріти, набриднути, стати буденним, бо ним ніколи не володієш?
Туман пливе повз освітлені вітрини і снує золоте павутиння навколо ліхтарів. У вікні м’ясної крамниці біля смаженого поросяти з цитриною в блідому рилі цвіте альпійська троянда. Поряд акуратно розкладено ковбаси. Картина дуже приваблива: в ній гармонійно поєднано красу і практичну мету. Я хвилину стою перед вітриною, потім рушаю далі.
На темному подвір’ї я наскакую в тумані на якусь тінь. Це старий Кнопф. Він знову стоїть перед чорним обеліском. Я з розгону наштовхуюсь на Кнопфа, і він, похитнувшись, хапається руками за обеліск, ніби хоче вилізти на нього.
– Вибачайте, що штовхнув вас, – кажу я, – але чого ви знову зупинились тут? Не можете зробити це у своїй квартирі? Або стали б на вулиці, якщо ви вже так любите свіже повітря.
Кнопф, спотикаючись прямує до своїх дверей. Я піднімаюсь сходами нагору. По дорозі вирішую послати завтра Ізабелі на одержані за уроки гроші букет квітів. Щоправда, це завжди кінчається для мене лихом, але нічого іншого я зараз не можу придумати. Я ще хвилину стою біля вікна, дивлячись у темряву, потім соромливо й дуже тихо починаю шепотіти слова й речення, які я хотів би комусь сказати, проте не маю кому, окрім хіба Ізабели – але ж вона навіть не знає, хто я такий.
Однак хіба взагалі хтось знає щось про іншого?
У нашій конторі сидить комівояжер Оскар Фукс – Плаксивий Оскар.
– Що нового, пане Фукс? – питаю я. – Як там у селах з грипом?
– Майже немає жертв. Селяни добре харчуються. Не те, що в місті. У мене є два замовлення для фірми Гольмана та Клоца. Червоний граніт, полірований з одного боку, – надгробок, два тесані цоколі, один півтора метра заввишки, на два мільйони двісті тисяч марок, а другий малий, метр десять, на один мільйон триста тисяч. Ціна добра. Якщо ви скинете сто тисяч, замовлення будуть ваші. Мої комісійні – двадцять процентів.
– П’ятнадцять, –
