якщо так подивитися, то звісно… Але до чого тут?… Ага… То й зорі так? – протягнув непевно. – Ми лиш не маємо змоги спостерігати, як їх будують. Так?
– Молодець! – легко плеснула долонями Морена. – Все ж я в тобі не помилилася… Правильно… Якщо не копати глибше. Думка рухає розвиток світу! Вона створює все… Все! А ви – люди, носії Розуму, в якому ці думки зароджуються. Бо лише вам властиво мріяти!
– То, виходить, – затнувся Захар, – що ми і… і…
– Чого загикуєшся? – засміялася Морена.
– Вибач, – парубок очевидно не міг примусити витиснути з себе того, що намислив.
– Та кажи вже!
– І богів?
– Е-хе-хе… – Морена похитала головою майже осудливо. – Богів ви вигадали в першу чергу! У Всесвіті треба ще пошукати таку могутню силу, як Людський Розум, і водночас, таку безпорадну. Звісно, значно простіше вигадати когось, хто буде винен за поганий урожай, ніж самому допильнувати усього. Ну, нехай… Раз вам вже так легше… Але ж навіщо весь час вигадувати щось інше? Чим ми вам не догодили, що виникла потреба в Єдиному?
В останніх словах виразно забриніла образа, і аби не виказати себе, Морена сердито тупнула ногою.
– Ти щезнеш нарешті з моїх очей, чи ні? Досить запитань! Іди, поки я не наказала випхати тебе штурханцями геть! Гримайло! Забирайтеся!
На цей раз Захар уже не став затримуватися на порозі.
Двері, як виявилося, вели в залу, залиту примарним зеленавим світлом, що спливало з чарівної кришталевої кулі, підвішеної під високим склепінням. Все тут було незвичним і дивним для людського ока…
Узявши праворуч від входу, Захар побачив величезний стіл, вирізьблений з однієї гранітної брили. Далі – тягнулися безконечні стелажі, заставлені склянками, колбами та ретортами з різноколірним вмістом, позначеними незрозумілими написами. Ліворуч од входу, навпроти стелажів стояли такі ж довжелезні старовинні засклені шафи, захаращені грубезними книгами і сувоями старовинних рукописів. Шафи впиралися в різьблений дубовий стіл, що міцно тримався долівки чотирма ніжками, причому, переднім майстер умілою рукою надав подобу журавлиних, а дві позосталі належали якомусь могутньому хижакові. На деці, оббитій червоною замшею, лежала книга. Ні, радше – Книга!!! Бо фоліант цей був таким великим, об’ємним, що аби перенести його з місця на місце знадобилися б сили двох дужих чоловіків. Щоправда, глянувши на Гримайлові граблі, Захар збагнув, що тут було кому навіть носити її за Мореною на кшталт молитовника. Вичеканений напис на обкладинці з золотої фольги, в якому кирилиця поєднувалася з арабською в’яззю, східними ієрогліфами та древніми рунами, звісно, нічого не сказав неписьменному парубкові. А перед його очима лежав Літопис життя минулого й прийдешнього, інакше сказати: Книга Долі! Звісно, що аби зазирнути у неї, простого вміння читати було б надто мало. Непосвяченому в таїнства білої та чорної магії Книга не відхилила б завіси, що суцільною, непроникною пеленою затуляє перед смертними їхнє майбутнє. Та Захар і так лиш ковзнув по ній трохи здивованим поглядом (все ж розміри фоліанту вражали) і похитав головою,
