бо на юнака глянуло сповнене болю та докору око. І погляд був майже людський, – Захар аж сахнувся й зніяковіло промовив:
– Тобі, значить, можна… А тебе – зась? Вибачай… Носив вовк овець, понесли і вовка.
Але беркут не хотів примиритися зі своєю лихою долею. Він стрепенувся, спробував змахнути вже безсилими крильми, заклекотів, скоріше жалібно, ніж грізно, і здох. Аж тепер випустивши з пазурів здобич.
І тут Захар аж по лобі себе луснув!
Он воно що! Він вполював орла, щойно вийшовши з лісу. А що казав на прощання лісовик? Що другу пір’їну він знайде, коли настане час… То, може, вже? І та, друга, пір’їна – в одному із крил мертвого птаха?! Досить лише відшукати її – і він зможе літати?!
Від таких думок Захар наче очманів. Він хутко видобув із-за пазухи подарунок лісовика і заходився приміряти його до орлиного крила. А знайшовши нібито подібну, в ту ж мить вискубував її, затискав у руці і намагався піднятись у повітря… Але ні з першої, ні з другої, ба, навіть з десятої спроби нічого не виходило. Захар далі залишався самим собою.
І – раптом…
Він уже й не зміг би пригадати, укотре силкувався злетіти, коли збагнув, що якесь дивне відчуття огортає його. Світ наче змінюється… Робиться дивним, більшим, чіткішим. Очам парубка відкривається така далечінь, що й уявити годі. А тіло стає легким і водночас сильним, чутливим до кожного поруху його дужих крил… Крил?!
Парубок так здивувався і злякався, що мимоволі розтиснув пальці, – і одразу ж знову був людиною.
– Матінко рідна, – вишепотів розгублено. – Це ж я мало що на птаха не перекинувся!… Оце так-так! Не здурив дідусь… – І тоді вигукнув на повні груди: – Е-ге-ге-гей! Людоньки!! Я літатиму!
Захар нахилився, щоб підняти з трави чарівні пір’їни, що випали з розтулених пальців, і несподівано вздрів перед собою розпростерту долілиць нагу жінку… З її спини стриміла його власна стріла. Та самісінька, якою він щойно підбив беркута!
Усіх цих вражень виявилося занадто багато. Несподівана слабість огорнула юнака, ноги підкосилися, і він мимоволі опустився на коліна.
– Захар, у свої двадцять літ, був не з полохливого десятка. Довелося йому раз і з ведмедем сам на сам зустрітися. Бачив він і чабанів, розтерзаних вовчими іклами. І тих, хто не зміг утриматися на високій кручі. Якось допомагав дорослим чоловікам виймати з води цілу родину односельців, що втонули в бурхливих водах весняної повені. Коли Захарові було лише дванадцять, покійний батько врятував його від рисі. Зарубав ту барткою просто на синових плечах. При згадці про той випадок, парубок мимохіть торкнувся долонею кількох горбочків, що залишилися на потилиці від зубів звіра. Врятувала його тоді лише батькова вправність і щаслива зоря, під якою мав народитися. Але зараз перед Захаром лежала не звірина, а людина. Яку він убив! Рана ж бо виразно вказувала, що стріла прохромила серце.
– Пити… – ледь чутно прошелестіло поруч.
Виявилося, що за той час, поки Захар намагався втамувати в собі нудоту, яка підкочувалася
