жодною подряпинкою не відрізняла одну від другої.
Лісовики, відьми, перекидні, русалки та мавки… Легенди та казки…
Звісно, Захар, якого мати не раз залишала малим удома під пильним наглядом домовика Кузьми, не міг сумніватися в існуванні старшого народу. Але ж їх уже залишилося так мало, що люди потроху стали забувати про них. А йому поталанило зустрітися відразу з двома! І то протягом кількох годин. Певно, цього було б досить для нервів і досвідченішого чоловіка. Що перед ним перекидень, Захар не сумнівався. Хто ж іще, на милість Божу, зміг би вижити зі стрілою в серці? І несподівано відчув полегшення. Був же певен, що вбив людину! А виявилося – і не людину, і не вбив…
Тим часом одужання йшло своїм трибом. Рум’янець уже повернувся на обличчя жінки. До речі, прекрасне і молоде. В усякому разі Захар міг би заприсягтися, що досі гарнішого не бачив. І хоч парубок начебто ще й не мав дуже з чим порівнювати, він точно відчув, що жінка ця найпрекрасніша в цілому світі.
Наче від дотику його погляду, вона розплющила очі й мило усміхнулася.
– Злякався?
– Та… – непевно протягнув Захар. – Було трохи… Спершу. Поки не збагнув, що ти.., – він зам’явся.
Вона розсміялася, наче зашелестіла весняна діброва під сліпим дощем, і потягнулася звабно:
– …не людина? Що – геть несхожа?
Захарові бухнула кров до обличчя, і він відвів очі вбік. А щоб приховати ніяковість, поцікавився:
– Ти перекидень?
– Ні, – жінка знову засміялася. – Ні, легіню, я не перекидень. Я – Морена. Або Церера, Геката… У мене багато імен. Але я волію перше… А тебе як величати?
– Захаром, – відказав той. А сам аж памороззю зсередини вкрився. Морена! Давня Володарка Часу і Долі! Богиня, могутнішою за яку були хіба що Перун та Велес… Хоча й вони, мабуть, остеріглися б ставати їй поперек дороги. Ім’я Морени у їхній громаді якщо й вимовляли, то лише пошепки і з острахом. Та й як не остерігатися тої, в чиїх руках сукалася нитка людської долі. А може, сукається й далі? Хіба про богів можна знати щось напевно? Це ж саме од її очей ховали жінки наніч своє прядиво і кужелі, аби не опряла потай і не накликала Біди, не наслала за недбалість і неохайність на оселю хвороби та злидні…
– Захар, – протягнула богиня, наче пробуючи ім’я на смак. – Гм… А скажи, хлопче, чого це тобі заманулося мене підстрелити?
Той аж схлипнув. Стрілець, щоб тебе… Цілив у птицю, а втрапив у молодицю. Тепер начувайся! Тебе б прохромити накрізь, вибачив би? Ото ж бо… Спробуй розтлумач тепер богині, що не до неї мірив. І те, що вона безсмертна, справи не міняє. Однаково боляче… Сам же бачив, як корчилася. Захар зітхнув ще раз. Мовчанка затягувалася, а то було не вельми гречно та й не надто безпечно. Коли боги запитують, краще поспішити з відповіддю.
– Бо я хочу літати…
– Літати? – здивовано перепитала богиня. – А до чого тут одне з другим?
Морена все ще продовжувала лежати навзнак, і її струнке
