хочу поговорити з одним чоловіком, що живе тут.
– Нема тут ніякого чоловіка.
Керн глянув у кругле чорне око. Може, вона правду каже – батько давно тут не живе? На серці в нього раптом стало порожньо від розчарування.
– Як же його звуть, того чоловіка? – спитала жінка за дверима.
Керн підняв голову, сповнений нової надії.
– Не можу ж я кричати це вам на весь дім. Відчиніть, тоді скажу.
Око зникло. Забряжчав ланцюжок. «Фортеця, та й годі», – подумав Керн. Він уже був майже певен, що батько тут. Інакше навіщо б ця жінка допитувалася?
Двері відчинилися. Дебела, червонощока, широколиця чешка зміряла Керна поглядом з голови до ніг.
– Я хотів поговорити з паном Керном.
– Керном? Не знаю. Тут такого нема.
– З паном Зигмундом Керном. Мене звуть Людвіг Керн.
– Та невже?! – жінка недовірливо дивилася на нього. – Це кожен може сказати.
Керн вийняв із кишені дозвіл на проживання.
– Ось, будь ласка, подивіться. Ім’я тут помилково написано інше, але прізвище – самі бачите…
Жінка перечитала весь папірець – це зайняло добру хвилину, – потім повернула Кернові.
– Родич?
– Родич. – Щось застерегло його не казати всієї правди. Він уже був цілком певний, що батько живе тут.
Жінка врешті надумалась.
– Його тут немає, – сказала вона.
– Ну, добре, – мовив Керн. – Тоді я дам вам свою адресу. Я живу в готелі «Бристоль». У Празі я пробуду всього кілька днів. Але перед від’їздом я хотів би побачити пана Зигмунда Керна. Мені треба дещо передати йому.
– Правда?
– Так. Готель «Бристоль», Людвіг Керн, не забудьте. На все добре.
«Сили небесні! – думав Керн, спускаючись униз. – Оце сторожа! Чистий тобі Цербер. І все-таки… краще хай стережуть, аніж мали б виказати».
Він зайшов до аптеки по одеколон. Пан Бурек, угледівши його, кинувся назустріч.
– Ну як, знайшли батька?
На обличчі його відбивалась безмежна цікавість людини, позбавленої будь-яких вражень.
– Ще ні, – відповів Керн з раптовою стриманістю. – Але він мешкає там. Його тільки вдома не було.
– Ви скажіть! Бувають же отакі випадки, еге?
Спершись руками на прилавок, Бурек почав розводитися про всілякі дивовижні випадки, що трапляються в житті.
– Для нас це не дивина, – відказав Керн. – Для нас дивина – це скоріше тоді, коли все йде нормально. Ну, то як з тим одеколоном? Я зараз можу взяти тільки шість флаконів, на більше в мене грошей немає. Скільки процентів ви скинете?
Поміркувавши трохи, Бурек великодушно заявив:
– Тридцять п’ять. – І додав: – Адже ж таке не щодня трапляється.
– Гаразд.
Керн заплатив. Продавець запакував йому флакони. Тим часом жінка, що звалася Бертою, теж підійшла до прилавка –
