style="font-size:15px;"> – Отак воно ведеться, – додав Мариль. – Усе вкупі. То бузок? Там, унизу, в садку.
– Бузок.
– Бузок і ефір. Кров і коньяк. Ну що ж, будьмо здорові!
– Пане Мариль, я приніс чотири чарки, – сказав кельнер, ставлячи тацю на стіл. – Подумав, може… – він кивнув у бік сусідньої кімнати.
– Правильно.
Мариль налив дві чарки.
– Ви п’єте, Керне?
– Мало.
– Непитущий, значить… Єврейський гріх. Зате ви краще розумієтесь на жінках. Правда, жінки зовсім не хочуть, щоб їх розуміли… Ну, будьмо!
– Будьмо!
Керн вихилив чарку до дна, і йому трохи відлягло від серця.
– Це просто передчасні пологи? – спитав він. – Чи щось гірше?
– Передчасні. На цілий місяць раніше. Від перенапруження. Вокзали, поїзди, пересадки, хвилювання, біганина – розумієте? Не слід їй було їхати в такому стані.
– Навіщо ж вона…
Мариль налив знову.
– Навіщо? Бо вона хотіла, щоб її дитя народилося чехом. Щоб на нього в школі не плювали, не дражнили його жидом пархатим.
– Розумію, – сказав Керн. – А чоловік не міг з нею виїхати?
– Чоловік уже два роки як за ґратами. Завіщо? За те, що мав крамничку й був більш тямкий та ретельний, аніж його конкурент через вулицю. Що ж робить у таких випадках конкурент? Іде в гестапо й заявляє на нього – мовляв, антидержавні висловлювання, невдоволення або комуністичні ідеї… Що на язик спливе. Тоді людину кидають у тюрму, а клієнтура переходить до конкурента. Дійшло?
– Мені це добре відомо, – відповів Керн.
Мариль допив свою чарку.
– Жорстока доба. Мир зміцнюють гарматами й бомбовозами, гуманізм розвивають концтаборами й погромами. Ми живемо в добу переоцінки всіх цінностей, Керне. Агресор нині зветься поборником миру, побитий і переслідуваний – порушником спокою. І є цілі народи, що вірять у таке!
Через півгодини за стіною почувся кволий крик.
– Бісові душі! – схопився Мариль. – Упорались! У світі стало на одного чеха більше! За це варто випити. Наливайте, Керне! За найбільше таїнство цього світу, за народження людини! А ви знаєте, чому народження – це таїнство? Тому, що потім усе одно мусиш помирати. Ну, хай живе!
Двері відчинились. Увійшов другий лікар, забризканий кров’ю, з мокрим від поту обличчям. На руках він ніс щось червоне, мов той рак. Воно тоненько вищало, а лікар плескав його долонею по спинці.
– Живісіньке! – пробурчав він. – Знайдеться тут що-небудь… – Він підняв згорток білої тканини. – Дарма, згодиться й це. Фройляйн!
Лікар передав Рут дитину й пелюшки.
– Скупайте й сповийте, тільки не туго. Хазяйка вміє. Тільки подалі від ефірного духу, де-небудь у ванні…
Рут узяла немовля. Її очі здалися Кернові ще вдвічі більшими, ніж звичайно. Лікар сів до столу.
– Що це у вас, коньяк?
Мариль налив йому чарку й спитав:
– Цікаво,
