Банкір, та вона, як навіть і товарний вагон проносного вижере, перднути не посміє, якщо я не дозволю.
Мерт, Янґблад та інші вертухаї послужливо загиготіли. Але на губах Енді навіть тіні усмішки не промайнуло.
– Я заповню за вас усі необхідні форми, – сказав він. – Їх можна взяти на пошті. Я заповнюю, а ви потім тільки підписуєте.
Це прозвучало вельми солідно. Груди Гедлі напнулися вітрилом. А тоді він обвів нас усіх сердитим поглядом і загорлав:
– Ви чого, барани, вилупилися? Ворушіть копитами, чорт забирай! – Він знову подивився на Енді. – А ти, розумнику, іди сюди, до мене. Але слухай сюди: тільки спробуй мене якось намахати – ще до кінця тижня будеш у мене по душовій своєю головою в футбол грати.
– Так, я це розумію, – тихо відповів Енді.
І він справді розумів. Як виявилося згодом, він розумів набагато більше за мене – набагато більше за будь-кого з нас.
Отак і вийшло, що тисяча дев’ятсот п’ятдесятого року бригада арештантів, що смолили дах фабрики, де виготовляли номерні знаки, передостаннього дня своєї роботи посідала рядком на краю даху о десятій годині весняного ранку й цмулила пиво «Блек лейбл», виставлене найзапеклішим вертухаєм, що будь-коли заступав на зміну в тюрмі Шоушенк. Пиво було тепле, як сцяки, та все одно такого смачного я ще в житті не куштував. Ми сиділи, і пили, і відчували сонячні промені на плечах, і зіпсувати це відчуття не міг навіть вираз на обличчі Гедлі – напіввеселощі, напівпрезирство, неначе він спостерігав за тим, як пиво п’ють не люди, а мавпи. Вона тривала двадцять хвилин, та перерва на пиво, і цілих двадцять хвилин ми почувалися вільними людьми. Так, наче ми пили пиво й смолили дах будинку, який належав комусь із нас.
Не пив тільки Енді. Ну, про його стосунки зі спиртним я вже вам розказував. Він сидів навпочіпки в затінку, вільно спустивши руки між колін, дивився на нас, і на його губах грала легка усмішка. Дивовижно, скільки людей запам’ятали його таким. І дивовижно, скільки їх було в тій бригаді, коли Енді Дюфрейн здобув перевагу над Байроном Гедлі. Я думав, нас було дев’ятеро-десятеро, але вже на початку п’ятдесят п’ятого ця кількість зросла до двох сотень, а то й більше… якщо вірити всьому, що чуєш.
Тож так, якщо ви попросите мене прямо відповісти на запитання, що я намагаюсь вам розказати, – історію про людину чи легенду, якою обросла ця людина, мов перлина наростає на маленькій піщинці, – то я скажу, що відповідь десь посередині. Точно знаю я тільки одне – Енді Дюфрейн був не надто схожий на мене чи на будь-кого іншого, з ким я познайомився, відколи потрапив у цей зиндан. Він проніс із собою через свій задній ґанок п’ятсот доларів. І щось інше примудрився пронести з собою той сучий син. Почуття власної гідності, напевно, чи відчуття, що врешті-решт він вийде переможцем… а може, то було лише відчуття свободи, навіть в ув’язненні між цих проклятущих сірих стін. Немовби в ньому горіло його власне внутрішнє світло, яке він усюди носив із собою. І на моїй пам’яті втратив це
