відростив, щоб приховували неправильно прооперовану заячу губу).
– Хлопець, – промовив він. Хрипким та сонним голосом. І знову Тод відчув укол розчарування – побачивши, який вицвілий і благенький у нього халат. Один заокруглений край комірця піднявся й під п’яним кутом прихилився до морхлої старечої шиї. На лівій вилозі квітнула пляма – може, від чилі чи соусу для стейків «А-1». А ще задушливо тхнуло цигарками та перегаром.
– Хлопець, – повторив дід. – Хлопче, мені нічого не треба. Почитай табличку. Читати вмієш? Звісно, умієш. Усі американські хлопчики вміють читати. Хлопче, не набридай. Вдалого дня.
Двері почали зачинятися.
Я міг облишити це все ще там, на порозі, подумає Тод вже значно пізніше, лежачи в своєму ліжку якось уночі, коли кудись втече сон. Вирішальну роль могло відіграти розчарування від того, що вперше побачив цього чоловіка зблизька, коли його світське обличчя, так би мовити, висіло в шафі, разом із парасолькою та фетровим капелюхом. Усе могло закінчитися тієї ж миті. Ледь чутне байдуже клацання засувки, мов ножиці, відітнуло б усе, що сталося пізніше. Але, як зауважив сам цей чоловік, Тод був американським хлопчиком, і його вчили, що наполегливість – це чеснота.
– Містере Дюссандер, не забудьте забрати газету, – сказав Тод, чемно простягаючи йому «Таймс».
Двері застигли за кілька дюймів від одвірка. Обличчя Курта Дюссандера напружилося. Та одна мить – і цей сторожкий вираз уже зник. Здавалося, до того виразу домішувалася й дрібка страху. Він опанував себе одразу, це добре, але вже втретє Тод відчув розчарування. Від Дюссандера він сподівався не просто хорошого рівня гри. Він сподівався найвищого пілотажу.
«Капець, – зі справжньою відразою подумав Тод. – От капець».
Дідуган знову потягнув на себе двері. Одна рука, покручена артритом, одщепнула москітну сітку. Штовхнула її, по-павучому проповзла та зімкнула пальці на краї газети, яку простягав Тод. Хлопчик із відразою помітив довгі, жовті й ороговілі нігті старого. Та рука більшу частину того часу, коли господар не спав, тримала цигарку за цигаркою. Тод вважав, що курити – це брудна небезпечна звичка, і сам нею нізащо у світі захоплюватися не збирався. Узагалі дивовижа, як Дюссандер дожив до свого віку.
Старий потягнув газету до себе.
– Віддай.
– Певна річ, містере Дюссандер. – Тод розслабив пальці. Рука-павук затягла газету всередину. Сітка зачинилася.
– Моє прізвище Денкер, – сказав старий. – А не той Ду-Зандер, чи як там. Ти, я бачу, зовсім читати не вмієш. Яка прикрість. Гарного дня.
Двері знову почали зачинятися. Тод швидко заговорив в отвір, що стрімко звужувався.
– Берґен-Бельзен, з січня тисяча дев’ятсот сорок третього до липня тисяча дев’ятсот сорок третього, Аушвіц, з червня тисяча дев’ятсот сорок третього до сорок четвертого, Unterkommandant[48]. Патин…
Двері
Заступник коменданта (нім.).
